Варшавські етюди. Історія третя

Початок читайте тут

Ну гаразд, трохи каштанів і тополь, пара парків, газони з квітами - я знизувала плечима і погоджувалася. Тепер же я не можу мовчати! Київ зелений??? Та ви у Варшаві не були!!! Це місто, де суттєво зашкалює кількість парків! Палаци у Віланово і Лазєнках, ботанічний сад та Уяздовський замок, територія Варшавської бібліотеки і центра Коперника, Саський парк і резиденція Красинських – а це ще не весь перелік зелених місць польської столиці.

Уже після першого дня, проведеного у Варшаві, я у це місто закохалася. Це той випадок справжніх емоцій, коли любиш не за щось і навіть не всупереч. А любиш просто так. На світанку другого дня я вже не могла стриматися: пила чай у променях вранішнього сонця, слухала шум трафіку з відчиненого балкону і завантажувала на планшеті дві інтернет-сторінки. Спочатку - facebook, де емоційне захоплення містом я почала з фрази: «Чого ж ви всі мовчали і приховували від мене Варшаву?!» Друга ж завантажена сторінка – розклад авіаперельотів Київ-Варшава-Київ. Ще будучи тут, я вже хотіла сюди повернутися.

Від напруженого переглядання рейсів мене відволікло повідомлення, яке з’явилося на екрані планшету. «Привіт! Якщо маєш сьогодні час, то давай зустрінемося. У мене вихідний і я можу показати тобі моє улюблене місце у Варшаві!»  Це повідомлення від Марини, дівчини, з якою ми вчилися в одному університеті, мене просто ошелешило. Ще нещодавно вона працювала в Києві. А тут пише, що зараз у Варшаві і має «вихідний». «Всі питання – потім», - подумала я і почала збиратися. Ми домовилися зустрітися за годину.

Майже всі місцеві призначають зустрічі біля Колони Сигізмунда на Замковій площі  Старого міста. Ми вирішили не суперечити традиції. «Так, я і справді працюю у Варшаві, - почала розповідь Марина, яка нітрохи не змінилася за останні років п’ять. – Після відвідин Стокгольму мене «накрило» і я зрозуміла, що хочу жити в Європі. Шведської мови не знаю, англійська моя слабенька. Тому Польща була єдиним варіантом. Та ще і знайома якраз сюди їхала…» Марина написала заяву про звільнення в Києві, отримала робочу візу, орендувала житло і почала працювати. «Я працюю покойовою у хорошому Варшавському готелі. Він нещодавно відкрився і їм потрібен був персонал. Спочатку я соромилася. Мені здавалося, що ця робота надто принизлива і непрестижна. Та коли зрозуміла, що поляки самі не цураються працювати покойовими: прибирати у кімнатах і мити підлогу, то заспокоїлася».  Марина, яка мала дипломом магістра, яка завершила у Києві Національний педагогічний університет,  і справді мала спокійний вигляд. Навіть щасливий. Фізична праця, якою вона досі ніколи не займалася, виявилася не такою вже і тяжкою. Поляки – не такими вже і гоноровими. Мова – не такою вже і незрозумілою. У грудні Марина приїде подовжувати візу. Уже на рік. Планує вивчити польську, підтягнути англійську, пройти курси екскурсоводів, помандрувати Європою. А потім повернутися. Тільки не в Київ, а у Стокгольм. Аж надто він запав їй у душу.

За неспішною розмовою ми прийшли до місця, яке мені і хотіла показати Марина. Це був палац Красинських. У самій будівлі нині - бібліотека, навколо – затишний парк. Там багато птахів і зелені, там романтично гуляють закохані пари, там біля фонтанів бавляться діти. І головне: цю ідилію можна споглядати з бібліотечною книгою в руках. Мрія студента – не інакше. Але найпрекрасніше у цьому всьому – кольорові коні з крилами просто на подвір’ї барокового палацу.  Як тільки цю епатажну арт-інсталяцію розмістили, в польських соцмережах відбувся бум! Варшавці так і норовили виставити власне фото з літаючими кіньми: на них, під ними, біля них. Кольорові фігури за лічені дні стали символом міста. Тепер не лише поляки, а і всі туристи до свого списку «must visit» вносять відвідини «бібліотеки з конями». Не знаю, на скільки збільшилася кількість людей, які читають, але переконана: така популяризація бібліотек – це напрочуд сучасно.

Так варшавські студенти і готуються до іспитів: перед зимовою сесією ходять коридорами барокового палацу Красинських, а перед літньою - зручно вмощуються на зеленому даху Університетської бібліотеки Варшавського університету. Це місце ще більш культове. Скляне приміщення, верхня частина якого перетворена на справжню оранжерею з рідкісними рослинами. Ходиш по даху між деревами, нюхаєш квіти, дивишся на Віслу, мружишся від сонця, а опускаєш очі додолу – і бачиш відвідувачів бібліотеки, які гризуть граніт науки в приміщенні. І це заняття їм, очевидно, приносить задоволення: навіть влітку, у несесійний час, бібліотека не пустує.

З її даху добре видно ще одне харизматичне варшавське місце – центр науки Коперника, де руйнуються усі стереотипи про музеї. Тут кожен експонат чекає, аби ти до нього підійшов – і випробував. Подув на воду і спричинив повінь, перевірив на собі емоції під час землетрусу, побачив, як виникає електричний струм. Дітям тут – фан і сміх, дорослим – заповнення прогалин в освіті. Мені як гуманітарію пощастило багато знань із фізики та хімії оновити. І зізнаюся чесно: були моменти, коли радість мене переповнювала не менше, ніж дітей навколо. Заспокоювало лиш те, що людей мого віку було достатньо – і вони так само по-дитячому реагували на експерименти на собі.

Щоправда, є у Варшаві місце, яке у мене викликало емоції, що складно описати. Чи то захоплення, чи то здивування, чи то легка заздрість. Побачила я його випадково, коли прогулювалася до двухсотметрового Палацу культури і науки. Зліва від нього – драматичний театр. Оскільки театральний сезон ще не почався, то я б і не звернула на будівлю уваги. Але звернула. Бо почула голос за спиною. Жіночий голос, який говорив про театр. Обернулася – нікого. Натомість – уже чоловічий голос – і теж говорить про театр. Якби на годиннику була десята не ранку, а вечора – я б подумала, що перевтомилася і час відпочивати.  І в цей момент я зрозуміла: просто на газоні стояли величезні олені, пофарбовані у золотий відтінок, і кожен із них по черзі «видавав» записані роздуми пересічних поляків про  суть і роль мистецтва у житті. Аудіо-візуальна інсталяція авторства Елізи Прожук була настільки провокативною, наскільки ж прекрасною.  І змусила мене по-доброму заздрити варшавцям. Бо жити у такому інтерактивному та креативному  місці – більше, ніж насолода.