В Україні немає культури звернення до психолога…
Наталія Григорчук із Коломиї працює в якості психолога з вимушеними переселенцями з Донбасу. Але від неї або її колег ніхто й ніколи ще не чув фрази на кшталт "вам треба звернутися до психолога". При нагоді хтось із працівників просто знайомить з нею людину, яка, схоже, потребує консультації або поради – і не більше того. Але такий обережний і спокійний підхід показує кращий результат, ніж будь-який примус.
Втеча з полону
Йдучи додому, Наталя намагається "залишати роботу на роботі". Але людські долі інколи приголомшують так, що й фахівцю не так вже й просто абстрагуватися… Одного для до благодійного фонду "Карітас Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ", де працює Наталя, прийшла жінка-переселенка N., яка на Донбасі побувала в полоні у терористів. N. сама була родом із Івано-Франківщини, але ще колись переїхала на Донбас, влаштувала там своє життя. З початком бойових дій вона стала активним волонтером, допомагала українській армії. Так N. потрапила в полон до чеченців…
В одній камері було 25 чоловіків – і вона. Давали лише воду і хліб. Жодного натягу на гігієну не було. N. допитували, знущалися з неї навіть просто за те, що на шиї в полонянки висіла вервиця (своєрідні чотки для християнської молитви, що за формою нагадують буси). Поки жінка розповідала свою історію, минула година. Але Наталя того часу навіть не помітила. N. визнала, що ще не говорить про багато речей, бо це досі може їй зашкодити. Своє звільнення з полону бранка називала не інакше, як "Божим чудом". Лише через два тижні після пережитого жаху жінка змогла потрапити на малу батьківщину.
І вже в Коломиї у N. виявили… рак! І тут вона здивувала своєю позицією навіть психолога. Настільки погідної та виваженої людини з таким діагнозом (ще й після всіх бід, які їй випали) в Карітасі ще не бачили. N. перенесла три хіміотерапії. Вона ніколи не розчісувала волосся вдома: "Дочка побачить, буде плакати". Кінець кінцем Наталя, не стримавшись, щиро сказала їй: "Знаєте, Ви – молодець!.." Відповідь була неочікувана: "Ні-ні, що Ви. Ніколи не хваліть мене. Мені ще боротися!" Переживши жах полону і прийнявши смертельно небезпечний діагноз, N. зуміла не втратити ані сили та людяності, ані доброти й ніжності. Зараз вона продовжує лікування.
Ця історія змусила саму Наталю переглянути багато речей особисто для себе. Багато поглядів на життя й на інших людей, в тому числі й на переселенців. Той, хто не мав подібного досвіду, насправді не знає, що сам би робив, раптом втративши дах над головою, роботу, "звичайне" життя – а натомість отримав вулиці з відірваними частинами людських тіл на асфальті… Тому судити за якимось єдиним мірилом тут не виходить.
5 причин відкритися
В розмові з Наталею ми вималювали кілька причин, із яких варто звернутися до психолога, якщо людина відчуває, що в неї є потреба з кимось поговорити.
● Психолог – це не друг і не колега по роботі. Він не "рознесе" розповідь клієнта містом, адже не заангажований у ситуацію та покликаний зберігати професійну таємницю.
● Завдання психолога – вислухати, підтримати, допомогти розпізнати ситуацію, розглянути її можливі наслідки. Але в жодному разі не приймати за клієнта якісь рішення.
● Психолог – чужа клієнту людина. Він ніколи не буде зацікавлений в тому, щоби маніпулювати почутим, або щось пізніше пригадувати тощо.
● Фахівець, сумніваючись, закличе на допомогу колегу. Навмання професійний психолог "копатися" у житті клієнта не буде.
● Психолог ніколи не нав’язується. В будь-який момент можна просто встати і піти.
Ой, психолог…
Переселенцям часто потрібно допомогти віднова навчитися будувати соціальні стосунки. Разом із ними пережити і прийняти той факт, що всього й одразу не буває. Навчитися говорити про свої проблеми і переживання, однак не переходячи зайвий раз меж особистого простору. Інколи потрібно "просто поговорити", і Наталя це також знає і приймає як належне. А буває і так, навіть після години розмови…
– Ой! А Ви – психолог?!
– Так…
– Ой! Вибачте!..
На все свій час, підсумовує Наталя. Поступово Україна зрозуміє і прийме, що психологічна допомога – це не страшно і не стидно. Це просто покращує життя. Зрештою, можливо саме ця війна навчить нас того, що встидатися і втікати треба від хабаря, крадіжки, обману… Але аж ніяк ні від розмови з добрим фахівцем. Людей часто мучить саме несправедливість довкола. Але коли кожен із нас почне з себе, і ми самі віднайдемо в собі сили стати справедливими, то справедливою поступово стане і ціла держава. Бо це ми нею і є, чи не так?..