В ізоляції
Я передбачаю, що схожі приміщення можна відшукати у будь-яких урядових будівлях будь-якої країни світу, тобто прагнення до утаємничення притаманне будь-якій владі. Однак в українському контексті, сповненому підозр і недовіри до «найближнішого», повідомлення про «переговорну кімнату» набуває особливого сенсу.
Про Мельниченка з його плівками тут не згадуватимемо – надто хрестоматійний приклад, до того ж перевантажений інтригами самого майора. Про інститут «державної таємниці» також, – його часто застосовують не за призначенням, особливо несумлінні чиновники, яким є що розповісти, однак роблять вони це, здебільшого, або за великі гроші, або відійшовши на заслужений відпочинок. Мова, радше, про ізоляцію влади як такої, що, втім, не узгоджується з демократичними артикуляціями її представників.
Я не думаю, що ті, для кого, власне, й улаштували кімнату зі сталевими звукоізольованими стінами і меблями у стилі хай-тек, обговорюють там речі, що стосуються оборони наших кордонів чи розвитку вітчизняного ракетобудування. Мабуть, йдеться про справи приземленіші, ближчі до «тіл» власть імущих. Мабуть, чимало рішень, які згодом стають надбанням громадськості, і дивують цю громадськість своїм несподіваним трактуванням, народжується саме тут. Я розумію, що влада – це царина утаємничених, але навіщо тоді розповідати загалу байки, що вона убачає своїм джерелом волю цього загалу?
Бертран Рассел тут категоричний: «Прагнення влади породжене страхом: той, хто не боїться людей, не відчуває бажання владарювати над ними». Хай навіть так, але, цілковито усвідомлюючи, на що зважилися, занурившись у передчуття реалій – підступи недоброзичливців, політичних конкурентів, – як можна вибудовувати плани «консолідації нації», «об’єднання України”, замурувавши себе у залізну клітку?
Я певний того, що і майбутні урядовці не раз і не двічі скористається приміщенням зі щільно причиненими і опломбованими дверима. Певна річ, з плином часу таємниці «секретної камери» зринуть на поверхню, але тоді вже щось змінити чи чому зарадити буде запізно. Хоча Майдан нас переконав у тому, що валити злочинну владу ніколи не пізно. Інша річ, що ця зміна продиктована "змовою олігархів". Хоча, у принципі, як зауважує польський міністр закордонних справ Радослав Сікорскі, "деякі українські олігархи відіграють стабілізуючу роль під час подолання кризи. Питання, чи зможуть вони й надалі ставити інтереси України вище своїх власних".
Звісно, добре було б, якби в Україні прислухалися до думки Джона Міклетвейта та Едріена Вулдріджа. Аналізуючи досвід ідеї "Великого суспільства", вони доходять простого висновку: "Держава не є ані монстром, ані рятівником. Вона є невід'ємною частиною здорового суспільства, і, як і більшість організацій, працює найкраще, коли зосереджується на кількох речах, які вона здатна робити добре".
Однак, мусимо остерігатися, що ізоляціонізм політики найвищого гатунку стає все рафінованішим та витонченішим. Цей парадокс важко укласти у мізки пересічного громадянина, який, мабуть, вже втратив останні орієнтири у катакомбному лабіринті стосунків між елітами. Його залишається одне: споживати ерзац, запропонований платними політекспертами і коментаторами, перетравлювати цей не надто калорійний харч і йти на чергові вибори, абсолютно не усвідомлюючи, за що насправді буде його голос.
Інфантильність спільноти – саме те, чого дуже прагнуть її обранці. Вони направду воліють, аби нарід мовчав і переймався власними побутовими проблемами, перебивався сам у своєрідній резервації, комфортній чи не дуже, це як кому поталанить. Позаяк, якщо цей нарід стане прискіпливішим і уважнішим, тоді політикам знову доведеться вийти з ізольованих кімнат на майдани. А там, знано, значно важче домовлятися…
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
