Ціною фашизму?
Тепер вже, мабуть, ніхто не буде заперечувати того, що комунізм і фашизм – плоди одного поля, ба навіть міжнародні інституції прирівняли їх як явище. Але, погодьмося, вся історія «незалежних українських еліт» - це історія деградації, загнивання, вмирання залишків «проклятого минулого». Усі наші президенти, прем’єри так чи інак були спадкоємцями людиноненависницької ідеології, бо свого часу отримали надійний вишкіл в розмаїтих обкомах партії, комсомолу etc. І Лєнін на площах наших міст і сіл мовчазно освячував «стабільність» такої реальності, переконував обивателя в тому, що, в принципі, тоталітарна держава як була, так і залишилася, вона – всемогутня, всезнайна, її право на приватність кожного – безсумнівне, і у випадку найменшої непокори вона знайде інструменти для розправи над зазіхачами на її монополію.
Колись російський «письменник» Алєксандр Проханов цинічно до межі сформулював тезу, яка мала б вразити лідерів демократичних країн, які часто зустрічаються із Владіміром Путіним, бодай тим, що цей демагог працює тепер радником їхнього візаві. Ось дослівно: «Хай навіть фашизм буде, тому що якщо можна збудувати велику Російську державу ціною фашизму, я би на це пішов. Фашизм можна подолати з часом – лише б була збудована держава».
Тепер – до України. Стиль режиму вже не президента Януковича що не день то наближався до яскравого «зразка» Росії. Певна річ, були якісь несуттєві відмінності, зумовлені більш-менш демократичним двадцятилітнім періодом. Але переслідування політичних опонентів, винищення середнього класу – цього середовища потенційно незалежних людей, зосередження усіх силових інструментів в руках однієї Сім’ї (мафії), максимальна концентрація особисто відданих осіб, пов’язаних – хто кров’ю, хто нечистими аферами, хто банальним криміналом – в один «пучок» довкола постаті дуче, - все це беззаперечно означало фашизацію влади. Спекуляція на історії, причому – чужій, історії окупанта, для якого досі рафінований тиран Сталін є зразком «державного менеджера», пошук ворогів за принципом «на злодії шапка горить», усі ці «антифашистські марші» мали за мету навернути суспільство до сприйняття безвиході і головне – правильності такого стану речей. Колись Ганапольський резонно зауважив, що «фашизм — це не те, що запропонував Гітлер спільноті. Фашизм — це те, що сконструювала спільнота з його ідей і що погодилася сприйняти, знаючи про все, але роблячи вигляд, що не знає».
Але українці не погодилися на таку роль. Мабуть, головно тому, що для них чужими були носії цих ідей. Чужими ментально, позаяк – попри звичку заздрити, взяти те, що погано лежить, - громадяни ніколи не толерували кримінальників. Ба більше, - за ті два десятки незалежності серед українців таки виросла критична маса людей, які вже не вірили у державу-панацею, в державу-патрона. Вони чудово розуміли, що вона – держава, запропонована їм посткомуністичними елітами – банальний паразит, який жирує на здоровому тілі народу. Поки вона робила це у фізичний спосіб – їй вибачалося все. Але коли її провідники зазіхнули на свідомість, на світосприйняття і світорозуміння, коли вони перетнули межу дозволеного – підняли руку на життя своїх годувальників, на дітей, - це стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння.
...Їх змели. Янукович і його недофашизм підписали собі вирок першими пострілами по Майдану. Але, як на мене, станеться значно важливіше. Майдан врешті-решт закриє питання минулого, залишивши на згарищі революції не тільки повалених іллічів, але й їхніх неадекватних адептів.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
