Трагедія, про яку забули

Українська сторона практично проігнорувала цьогорічні заходи із вшанування загиблих у селі Сагринь. Звісно, можна сказати, що зараз не та ситуація та й конфлікт на Волині – спільна провина обох сторін, тому потрібно простити та жити у мирі. Безперечно, тільки так і треба робити, але вшанувати пам’ять предків – хіба це злочин і цьому має бути виправдання?

Передісторія

Село Сагринь Грубешівського повіту розташоване за 18 кілометрів до Грубешева. Це велике і стародавнє українське поселення. У статуті села воно датується ще з 1431 року, а згадка про сагринську церкву датується 1564 роком. В 1872 парафія села налічувала понад 1360 віруючих, які в 1873-1878 роках збудували нову муровану церкву, де до 1915 року була початкова школа та церковне братство.

У Сагрині проживало лише декілька польських родин, проте, польська влада не дозволила відкрити українську школу. Православну церкву було закрито, а у 1920 році, коли на цій території було польське правління, церкву передали римо-католицькій громаді.

В період німецької окупації в українських селах, зокрема у Сагрині, пожвавилось українське національне життя. Там відновили православну парафію, відродили філію доброчинного культурно-просвітнього товариства "Рідна хата", організували українську школу, міліцію та пожежну охорону.

На жаль, таке відродження національно-культурного руху українців не сподобалось деяким полякам, які вирішили побороти цей рух.

Винищення

Акції проти українського населення набрали найбільших обертів у 1944 році. Впродовж 9-22 березня було спалено 35 сіл і вбито тисячі українців. Багато змогли втекти, але не всі. Мешканці Сагриня були вирізані майже всі, врятувались одиниці. Однією з таких була Антоніна Микитюк, 1913 року народження, котра згадує, що в ніч 9 березня, ближче до ранку, загула пожежна сирена у селі, вона почала втікати за село, яке вже повністю горіло.

Вона хотіла побігти до іншого села, але те вже теж палало і було чути постріли. Антоніна опинилась у полі між декількома селами в оточені куль, польських солдат, та вбитих українців. Через деякий час її знайшли поляки і вбили б, але вона добре знала польську мову, тому змогла врятуватись. Солдати Армії Крайової перевіряли, чи вона не бреше, змусивши її поіменно назвати всіх членів польської родини Огоновських. На щастя, сім’я Антоніни Микитюк жила неподалік них, тому вона легко пройшла тест. Така випадковість врятувала її життя і зберегла спогади.

Збереглись також спогади поляків, які безпосередньо брали участь у нічному рейді на українців. Серед таких Єжи Маркевич, який пише на сторінках "Партизанського краю", який вийшов у Любліні в 1985:
"Для нападу на Сагринь, Турковичі і сусідні села ввечері 7 березня 1944 року в лісі с. Липовець сконцентрувалась Армія Крайова в кількості 2 тисячі чоловік. У ніч на 9 березня 1-а група у кількості 1200 осіб, якою командував польський офіцер Зенон Яхимка (псевдо Віктор), підійшла до Сагриня і вдосвіта почала наступ..".

У 2008 році після постійних клопотань Волинського товариства "Холмщина" при підтримці Волинської облдержадміністрації та товариства "Закерзоння" до Президента, Верховної Ради та Прем’єр – міністра України, на сагринському кладовищі спорудили пам’ятник, на котрому викарбували прізвища 660 українців, які вдалось встановити на 64 році після трагедії.

Сьогодення

Цьогоріч на вшануванні та спільній молитві поляків та українців за упокій загиблих не було жодного представника від вищої української влади, представників влади Львівщини. Були присутні лише декілька осіб з Волинської облдержадміністрації.

Голова Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднаннь Софія Федина каже, що меморіал у Сагрині досі не був офіційно відкритим. Цьогорічне вшанування загиблих було надзвичайно особливим, адже це була перша спільна молитва поляків та українців, перша спільна присутність на цьому місці за 70 років
Українська громадськість в Польщі активно відреагувала на захід, зокрема був присутній голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима, також був присутній головний редактор головної української газети у Польщі "Наше слово", було багато професорів, дослідників.

"Цікавий момент в тому, що відспівувала померлих не українська церква, а Польська Автокефальна Православна Церква, а вона, по суті, підпорядковується Московському патріархату. Служба проводилась на старослов’янській мові. Це було, як на мене, зовсім не правильно" - зауважує Софія Федина.
Вона додає, що з усіма революційними подіями в країні ця трагедія просто промайнула, ніби це не так важливо зберегти пам’ять, бо зараз є важливіші речі.

"У цій ситуації можна чітку паралель провести між тим, що було 70 років тому та тим, що є зараз. Тоді прийшли завойовники, котрі на чужій землі почали робити те, що їм заманеться, а коли українці на це не погодились, то їх прийшли і вирізали. Те саме було недавно з Януковичем, котрий не давав нам бути самими собою і з Путіним, котрий прийшов з військами на нашу землі. Чи ми взяли урок з тих подій, щоб не пропустити таке зараз знову?

Якщо ми знову промовчимо, то через 70 років України може і не бути" - підсумовує Софія Федина.
Наступного року буде 71 річниця Сагринської трагедії. Чи вшануємо ми пам’ять полеглих українців та помолимось за наших предків пліч-о-пліч з поляками – відкрите питання.

Джерела:
1. Jerzy Markiewicz. Partyzanski ktaj. – Lublin, 1985. 605 s.
2. Волинь і Холмщина  1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. – Львів, 2003. 736 С.
3. Світліковська Г. Забужани //Волинь. 1944. 1, 3 берез. Костик П. Трагічна доля Холмщини і Підляшшя. Львів. 1997, - С.95. Набужанщина. Історико-мемуарний збірник. Т. 4. Струцюк Й. Комендант Холмської Самооборони. Львів-Торонто, 2004. -  С. 728