RSS
ПОЛІТИКА БЛОГИ

Сите рабство

Вдоволені ненормальним
Нинішнє поліпшення рівня життя внаслідок припинення активних бойових дій, багатьох ірландців примусило забути про семисотлітню окупацію та найрізноманітніші визискування й приниження. Як і українці, ірландці також пережили період заборони спілкуватись рідною мовою, а на додачу ще й вирощувати пшеницю й займатись вівчарством.
Сите рабство Белфаст. Фото: sicheslavets.livejournal.com

Нещодавно певно вп'яте або вшосте отримав чималу естетичну насолоду переглядаючи екранізовану версію роману Джерольда Сеймора “Поле крові”. Відзнятий понад десять років тому захоплюючий дух художній фільм “Інформатор”, можливо дещо і гіперболізовано, але підозрюю що досить-таки правдоподібно змалював тяжку й сповнену небезпечних для життя перепон і труднощів справедливу національно-визвольну боротьбу поневолених англійцями ірландців Північної Ірландії за очищення Батьківщини від окупантів, й постання соборної національної держави.

Після розстрілу британськими солдатами 26-ти ірландців-католиків в січні 1972-го року, про збройні і криваві сутички в Белфасті згадували мало не в кожному огляді новин. Прояв зухвалої зневаги стосовно ірландців (байдуже, чи то публікація в пресі, чи лайка в мережі Інтернет, а чи й необережно бовкнуте в часі приватної розмови слівце) могли стати для колоніста або і всієї його родини причиною фізичного знищення. 7-го лютого 1991р. боївкарі Ірландської Республіканської Армії спромоглись обстріляти з міномету резиденцію прем'єра Великобританії Джона Мейджора на Даунінг-стріт й зникнути. Проте мова не про героїчну боротьбу нащадків кельтів й потребу створити і нам, українцям, власний аналог ІРА.


Протести в Ірландії 30 січня 1972

Захоплюючись мужністю й принциповістю більшості героїв й засуджуючи слабодухого й безвольного зрадника, звернув увагу на (нехай і побіжну) згадку про існування серед ірландців-католиків цілого пласту “прихильників мирного врегулювання”, для котрих декларування власної національної приналежності звелось виключно до вивішування біля власного будинку національного триколору, й котрі питанням соборності Ірландії жодним чином не переймались.

Час засвідчив, що саме вони, а не окупанти-протестанти (нащадки англійських й шотландських колоністів) є головним гальмом в справі об'єднання формально незалежної республіки Ейр (Ірландії) й донині утримуваної в складі Великої Британії землі Ольстер (ірландської території де внаслідок нелюдської масакри автохтонів, чисельність колоністів-окупантів є переважаючою). Особистий та родинний матеріальний добробут (рівень життя в Британії насправді є вищим аніж в самій Ірландії), страх перед британськими спецслужбами (котрі в прагненні зберегти імперію не зупиняються ні перед якими злочинами), перетворили їх в ситих й уникаючих будь-яких ускладнень рабів чужої за суттю й духом системи. Тикаючи в їхній бік пальцем, британська корона на весь світ заявляє про відсутність дискримінації за релігійною або національною ознакою.

Довгий час, їх примушували культивувати й споживати завезену з Америки картоплю. Наслідком такого «приручення» була смерть понад семисот тисяч ірландців від біологічної одноманітності й масова еміграція. Загальновідомо, що під сучасну пору, ірландців поза Ірландією мешкає більше ніж в самій Ірландії, а ірландською мовою навіть в самій Республіці Ейр володіє вкрай незначний відсоток.  Нещодавнє вбивство ірландцями двох вояків-британців й поліцейського засвідчило, що збереження возведених між католицькими й протестантськими кварталами мурів покритих колючими дротами, котрі на щастя (не сприйміть це як цинізм) ще ніхто (принаймні поки-що) руйнувати не збирається, виявилося недаремним. Укладена в березні 2007-го року мирна угода між ІРА та британським урядом внаслідок якої більшість британських вояків були виведеними з Північної Ірландії а боївкарі склали зброю й удостоїлись показової амністії, стан ірландців Ольстера котрі на власній землі перетворились в меншину жодним чином не поліпшила. Ірландці і далі почувають себе окраденими й залишаються в стані приниження та духовного винародовлення. Попри наданий британськими урядовими чинниками дозвіл брати на службу в поліцію ірландців-католиків (донещодавна в “демократичній” Британії на це існувала офіційна заборона) та взяті на себе зобов'язання не застосовувати зброю й утримуватись від будь-яких форм насилля, переважна більшість ірландців і нині принципово відмовляються купувати харчі в крамницях власником котрої є расовий англосакс. Їхні діти донині відвідують різні школи й за різними підручникам вивчають минуле, а таксист протестант нізащо не погодиться відвезти пасажира в католицький квартал. Чимало колишніх рядових боївкарів ІРА відчувають, що укладена їхніми колишніми очільниками мирна угода є зрадою.


Белфаст. Фото: sicheslavets.livejournal.com

Війна приносила втрати, проте мобілізовувала, дисципліновувала, й нагадувала про обов'язок любові супроти ближніх і Батьківщини. Мир влаштовує англійців-окупантів, оскільки  примусив всих, хто стояв по інший бік барикад зануритись в багно пошуку заробітку й зобов'язує їх до сплати податків окупаційній адміністрації. Насправді, він деморалізовує принижених, окрадених, й окупованих ірландців. Прагнучи цілковито зламати опір, британський уряд ініціював постання “мішаних шкіл”, й виплачує по кілька сот фунтів щомісяця батькам котрі погодились віддати до них власних дітей. На щастя, відсоток таких вкрай незначний, проте факт їхньої наявності є свідченням зародження й поступового утвердження серед ірландців занепадницьких настроїв. Гірше того, урядові чинники Республіки Ейр нерідко йшли назустріч вимогам британських спецслужб, й надавали їм всебічну підтримку в справі репресій активістів ІРА котрі переховувались на території формально незалежної Ірландії.

Роздуми над незаздрісною долею ірландців й Ірландії врешті-решт дарували певні висновки. Ганебне явище зради і колабораціонізму має аналогії й в бутті інших народів. Один з чільників індіанського руху опору Ташунке Вітке (Скаженний Кінь) був застрелений співплемінниками з так званої “індіанської поліції, заколот проти президента Грузії Звіада Гамзахурдіа вчинили вояки батальйону “Мхедріоні”, а найжорстокішими винищувачами чеченців котрі прагнули незалежності виявились не російські солдати, а їхні єдинокровні брати з числа присталих на умови Кремля прихильників нинішнього Президента Чечні Кадирова. Географічна віддаленість територій де відбувались й відбуваються нині щойнозгадані події не перешкодила врешті-решт до пошуку аналогій і в Україні. Прикладів виявилося більше ніж достатньо. Чого варта лишень згадка про показово амністованих сталінським режимом колишніх упівців, котрі ставали ядром “загонів самооборони” (“ястребків”) й терором супроти ближніх засвідчували власну лояльність до окупаційного режиму.  

Нинішня постокупаційна та постколоніальна адміністрація ніколи не мислила національними категоріями. Її функціонери, пристосуванці й авантюристи з ліберально-демократичним забарвленням, рівно як і вихована ними безпринципна зміна, так і не навчились сприймати явища й виклики часу всеохопно і відповідально водночас. Єдиний керунок їхніх вчинків -  задоволення егоїстичних забаганок та переймання результатами майбутніх виборів. Неодноразово озвучені підозри врешті решт засвідчили: дії нинішньої влади є шляхом винищення українського народу й вивільнення життєвого простору представникам іншорасового елементу.

Перевага смертності над народжуваністю, масова зневіра, еміграція внаслідок котрої руйнуються родини й страждають діти, дають підстави стверджувати, що нинішня незалежність є нічого не значущим папірцем. Зовнішні чинники продовжують і далі визначати шляхи буття українців. Відвертий фізичний терор змінили на тактику повільного і потаємного, але дійового і з не менш катастрофічним наслідком знищення. Нинішнє зменшення чисельності українців йде паралельно із захопленням економічно важливих об'єктів й галузей. Навіть невтаємничені врешті-решт зрозуміли, що очікувана багатьма скупівля землі буде не засобом господарювання, а різновидом загарбання території на юридичних підставах.

Логічно, що цей ненормальний стан речей повинен викликати всебічний спротив й найактивнішу протидію. Факти свідчать, що попри кількасотлітнє цілеспрямоване винародовлення найкращих, чесноти честі, гідності, пошани ближнього та здобутків предків, для багатьох українців не є пустопорожнім дзвоном. Зорганізовані, а нерідко і вдало здійснені непричетною до жодної з політичних партій молоддю мітинги, пікети  та маніфестації (котрі нерідко закінчувались силовими зіткненнями з відвертими українофобами та з безпринципними “правоохоронцями”, й до проведення котрих з часом долучились й поважні політичні середовища) засвідчили: теза про нашу довічність і незнищенність має вагомий підмурівок.

Проте підстав для занепокоєння насправді більше ніж достатньо. Нинішні відчайдушні потуги патріотів нівельовуються злочинними (а інакше їх неможливо і кваліфікувати) діями “фахових українців”. Ця (поки-що на щастя нечисельна за кількістю) частка наших співплемінників зуміла в нинішніх умовах здобути міністерські портфелі, депутатські крісла, посади суддів, прокурорів та челядників, очільників та функціонерів годованих з державного бюджету або й з-за меж України фондів, стати дешевими блазнями в найрізноманітніших телевізійних шоу, і навіть здобути звання істориків, науковців й народних та заслужених артистів. Проте їхні “здобутки” жодним чином не є свідченням наявності таланту й прагнення послужити ближнім й Україні.

Сумні реалії засвідчили, що єдиним рушієм всіх їхніх вчинків є безупинний гін за чуттєвими насолодами, матеріальними статками, отриманням нагоди попозувати перед телекамерами й спробувати тим засвідчити власну вагомість. Показова, нерідко переповнена англомовними термінами (а з цієї причини така огидна для сприйняття) нібито українська мова останніх, викликає своєю нещирістю огиду в патріотів, й водночас провокує ворогів до зневажливого насміхання. Проте критична думка оточуючих, їх жодним чином не цікавить. Гірше того. Навіть найменшу спробу розкритикувати фальшивий і брехливий солоспів, вони галасливо потрактовують ознакою екстремізму й ксенофобії.

Запопадливо запобігаючи перед грошовитими чужинцями, вдоволені ситим рабством деграданти першими здіймають галас довкола навіть найменшої спроби протистояти навалі підлості, брехні, й несправедливості. Їхні духовні попередники з когорти безліч разів розвінчаних Христом фарисеїв полюбляли найпомітніші місця в синагогах й привселюдні молитви з посипанням голови дорожньою пилюкою.

Проте внутрішній світ самозакоханих себелюбців був астрономічно далеким від декларованого. З вини новітніх, вже українських фарисеїв, загал приречений на ганебне й водночас  жалюгідне скніння в тенетах толерації багатьох форм духовного та морального збочення, наслідком котрого стало фізичне вимирання українців. Штучність і неприродність цього середовища помітна навіть неозброєним оком, а аргументи котрими вони виправдовують власне існування вражають нахабством, цинізмом й посиланням на чужі нашому народові вартості. Історія засвідчила їхню дочасність, проте більшість з них ніколи й не цурались того. Вони вміють пристосовуватись з-за будь-яких умов. І саме вони є найбільшим гальмом в справі постання реальної ( а не бутафорної) української держави та поступу українського народу.

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

09 09 2014 15:43
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ
  • Бурштинова весна та втрачене поколінняЖурналісти iPress.ua поїхали на Рівненщину, в найбільший центр видобутку бурштину, щоб показати, що таке весна на Поліссі
  • Обійти ProZorro: як чиновники продовжують заробляюти на тендерахВ той час, коли заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України Максим Нефьодов розповідає про успіхи системи ProZorro та про намагання ворогів держави ліквідувати систему електронних закупівель через суд, стара партноменклатура придумує нові способи, аби вибити гроші з підприємців і нажитись на платниках податків
СТАТТІ