Свідки безглуздя
Реакція українського суспільства на черговий вибрик влади, - законодавчу «легітимацію» диктатури, - власне кажучи, лише підтверджує цей казус. Ті, хто безпосередньо голосував руками, тепер стверджують, що не розуміли взагалі, що від них вимагалося. Дехто з них, пересиливши сором, пробує перекласти відповідальність з хворої голови на здорову. Хоча навряд чи опозиція, яку Юрій Мірошниченконазвав винною у парламентській вакханалії 16 січня, навряд чи претендує на роль отієї «здорової голови».
Ті ж, для кого акурат і написані ці, з дозволу сказати, закони, - теж перебувають у якихось паралельних світах. По-перше, диктаторських новел так багато, і вони стосуються чи не усіх прошарків спільноти. Тому кожен воліє насамперед бачити ту, яка торкнеться його приватного побуту або ж роботи. По-друге, є відчайдухи (метафора умовна), котрі досі гадають, що їх особисто ніяким чином не зачепить авторитарний леміш, що пробує перевернути пласти звичного життєвого трибу. Ця легковірність, з точністю до ста відсотків, таки гикнеться їм за найменшої нагоди (зокрема, при невдалій зустрічі з нарваним міліціянтом), але поки вони воліють жити собі у звичному комфортному гетто.
По-третє, і це показово. Оскільки алярмове і шахрайське дійство у стінах під куполом парламенту було спровоковане майже тваринним страхом його учасників, причому страхом, що має різні джерела (хто потерпає за власний бізнес, хто – за конкретні злочини, прикриті до часу депутатським мандатом, хто – просто страхом перед перспективою опинитися віч-на-віч зі своїми виборцями без традиційних для такого випадку боді-гардів), - так от множинність джерел цього страху позначається на враженнях цих свідків. Відтак страх проектується зі свого осередку на все суспільство, бо його первинно сформульовано у драконівських обмеженнях і карах, передбачених за «переступання дозволеного». І, звісно, цю напасть кожен сприймає по-своєму, множачи варіанти, інтерпретуючи наслідки, наперед страждаючи за ще не скоєне, можливо, й не замислене…
Я, як і Прохасько, маю на те свою раду. Спочатку – про власну. Вона полягає насамперед в Ісусовому «Не бійтеся!» (Мф. 10. 27 – 39), а ще - у вірі в те, що відчуваю. А наразі моя інтуїція підказує мені, що погані часи направду не тривають довго, і що найтемніше буває перед світанком.
Тепер – про раду Прохаська: «Я вірю в те, що похибок пізнання дійсності є в декілька разів більше від кількості об’єктивних свідків і спостерігачів.
Але ця віра не приводить до заперечення того, як є, того, що хто бачив. Вона попросту дещо коригує висновки. Від яких – знаючи про все – ніяк не в змозі відмовитися».
Вибирайте, який варіант вам пасує…
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
