Статусні речі: до питання визнання ОУН-УПА
Безумовно, документи з’явився, у першу чергу, завдяки сотні передвиборчих обіцянок кількох політичних сил різної давності. Але невідомо, якою була б їхня подальша доля, якби не російська гра на грані фолу у контраверсійних, на погляд Москви, питаннях нашої історії та мови. Так трапилося, що Кремль забув про обачність, заскочений потребою внутрішнього піару, і вирішив, що «українське питання» стане одним з козирів у зовнішньополітичній колоді путінських карт.
Між іншим, питання, з якого стартував черговий етап російсько-української ідеологічної війни, а саме «зростання популярності ідеології ОУН-УПА», як це зазначено в одіозному зверненні Держдуми РФ до польського Сенату – не вартувало б і виїденого яйця, але виявилося першим-ліпшим, що потрапило під руку кремлівським ремісникам від ідеології. Я не кажу вже про цілковите правове невігластво звинувачень України на тлі що не день, то галопуючої фашизації самої Росії, усіляких там міжнародних форумів «консервативних» (читай – нацистських) сил.
«Ідеологічна» сутичка може стати тією грудкою, яка з часом спричинить снігову лавину. У її контекст утягнуто і якісь зовсім несподівані одкровення Валентина Наливайченка про «бандеризацію» СБУ, і креативний підхід Порошенка у відповідь на зливу тролінгу після невдалох обмовки. Відчуваю, що чим ближче до 70-річчя завершення Другої світової, чим відчутніше ставатиме дошкульною самотність Владіміра Путіна на трибуні мавзолею, тим потужніше лунатимуть пропагандистські залпи з обидвох сторін.
...І ось проект «про статус», який пропонує наділити ним особи, що брали участь у політичній, партизанській, підпільній чи збройній боротьбі 20 – 90-х роках ХХ століття у складі Української військової організації, Карпатської Січі, ОУН, УПА, Української Головної Визвольної Ради, а також тих, хто допомагав у діяльності вказаних організацій. Тобто, у разі ухвалення закону матимемо спробу створення прецеденту, схожого за своїм сенсом до знаного зі світової історії кроку Франсиско Франко, іспанського «каудильо», який зумів примирити усіх співвітчизників, пересварених громадянською війною.
Але тільки спробу. Без сумніву, коаліція дійде порозуміння і проголосує за такий закон. Попри шалений спротив у таборі так званої опозиції, яку ліпше було б назвати «фракцією Кремля».
Та є ще один, доволі делікатний момент, – відсутність порозуміння у середовищі тих, кого хочуть «визнати». Це прикро, але досі, вже на схилі віку, ветерани визвольних змагань не можуть дійти миру, продовжуючи чвари, спричинені давнім розколом ОУН на «бандерівців» та «мельниківців». Досі пошепки, а то й уголос, артикулюються підозри у співпраці поодиноких «співкамерників» совєтських таборів з тодішніми каральними органами. Уголос такі речі промовляються акурат тоді, коли учорашньому побратиму «світить» місце у вибочому списку чи інші, недосяжні для його оточення преференції. Це – дрібниці, скажете ви, але диявол, знано, ховається акурат серед мізерії.
Певна річ, особи, про яких ідеться, мають звикнути до свого нового статусу. Боронь Боже, аби гнані окупаційними режимами різного ґатунку, відчувши увагу Української держави, за яку вони поклали життя і здоров’я, не повернули своє пізнє визнання на помсту задавненим опонентам. Аби, наснажені перемогою, не почали чинити так, як, зазвичай, чинили ветерани совєтської армії. Вивищення одних не може бути підставою для приниження інших, а лише основою діалогу, який, гадаю, дозволить усім його учасникам зрозуміти і розповісти загалові, хто був ким насправді – вояком за ідею, жертвою обставин чи свідомим виконавцем чужої волі: енкаведистом, провокатором, зрадником. Таке знання не завадить за будь-якого статусу…
