Спрага довіри

Як на мене, сенс європейської політики щодо України лежить значно глибше. Мабуть, там, споглядаючи збоку на українські пристрасті, певною мірою впізнають себе, тільки колишніх, впізнають свій шлях до толерації і порозуміння, і виходячи із таких міркувань, вдаються до певних кроків.

У принципі, і я не виключаю варіанту, що „щеплення Януковичем” потрібне було вітчизняній спільноті як досвід, як подолання міфів і фобій. Для Європи – це звично, це вирозуміло, це необхідно. Роберт Купер, британський дипломат, вважає, що „Європейський Союз – це вічна історія того, як держави зцілюють свої фобії і дізнаються про те, що їхні міфи є не більш ніж міфами... Найкращий спосіб дати собі раду з минулим – це розповісти правду про неї”.

Те, що на Донбасі триває справжня громадянська війна – це та правда, яку мусить розповісти собі про себе українство. Правда про те, що всі ми різні, а не „мазані одним миром”, що суспільство, якщо хоче вижити, повинно навчитися чути і слухати інших, що шлях до нації – це, у першу чергу, уміння зрозуміти потреби ближнього і толерувати його погляди. Серед них і відверто неприємні. "Головний соціальний ліфт сучасного Донбасу важить 3,3 кг і робить за хвилину 600 пострілів з початковою швидкістю кулі 900 м/с. Цей же предмет — головний засіб відновлення соціальної "справедливості". Справедливості у розумінні вчорашніх люмпенів" (Євген Шибалов).

Ми перейдемо цей шлях, я переконаний, що той, хто прагне по-справжньому шанувати свої цінності, робитиме це з подвоєним завзяттям, а той, хто лише про людське око декларував популярні гасла, вкотре зрадить самому собі.

Але цей світ не тримається на зрадах, – перш за все, на довірі. І якщо криза вдарила не тільки по наших гаманцях, але й спотворила наше сприйняття світу, посіяла отруйні зерна підозри до всіх і вся, то вийти їз неї ми зможемо лише викинувши цю трутку з власних душ.

Гадаю, що над цим замислюються зараз не тільки у Галичині, задоволеній несподіваним поворотом долі. Мабуть, і Донецьку, і в Києві врешті-решт знайдуться люди, які змусять себе визнати, у якій країні їм довелося жити. І якщо вони направду бажають добра і собі, і їй, то зважаться бодай на маленький, нічого не вартісний крок – вислухати одне одного і повірити у щирість намірів вчорашнього опонента.

Адже навряд чи хтось – на Заході чи на Сході – прагне до решти витоптати українське поле, залишивши по собі тотальну руїну і розпач. Та й чи варто було витрачати задля цієї мети стільки зусиль та нервів?

Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"