Складнощі перекладу
Наразі ж про те, що має викинути з пам’яті і пересічний українець, і його репрезентант у державному кріслі.
Маємо забути давню і рабську звичку переконувати, апелювати до високоморальних прикладів, до світової практики, до історичних аналогій. Маємо викинути на смітник історії наївне переконання, що поступками і милосердям щось здобувається у цьому світі, а принциповість провадить лише до конфліктів. Маємо, зрештою, втямити усю марність і комічність нашого торгу з тими, хто прийшов у крамницю без гроша за душею.
Мусимо припинити практику силового полагодження мовних конфліктів, апеляції до прокурорів і лоєрів, створення штучних кордонів і митниць для запобігання увезенню в Україну російськомовної літератури. Маємо, врешті, без проблем дати можливість відновити зачинені (якщо такі були) російські школи.
Єресь, скаже стурбований мовною регіоналізацією читач. Можливо, але ця «нісенітниця» стосується лише того, від чого ми мали б відмовитися категорично.
Тепер про те, що не менш категорично ми мусимо робити. Перш за все, – фраза, обіцяна на початку цих нотаток. Вона мусить прозвучати обов’язково бездоганною російською, без жодного сліду суржика. «Уважаємие рускоязичниє согражданє! Отнинє государство Украіна нє будет вмєшіваться в ваші язиковиє проблеми. Ваш вибор – ваша ответственность».
Вольному – воля. Хай російськомовний читач тоннами споживає дарій донцових, воров в законі і схожу макулатуру. Натомість українська влада мусить зробити усе, аби наймодерніші, найкреативніші порухи світової думки з’являлися на дорученому їй терені добірною українською.
Хай прихильник «двуязичия» водить своїх дітей до російської середньої школи совдепівського зразка. Натомість нечисленні на Сході та Півдні українські навчальні заклади стануть (за кошт держави) взірцем і предметом заздрощів: їхні вихованці мають споживати найсвіжіший інтелектуальний продукт, мати можливість безпроблемного знайомства з IP-технологіями, вивчати якомога більше мов (серед них – і російську), врешті навіть зовні вирізнятися з натовпу своїх сірих однокашників.
Відтак хай випускники омріяних російськомовною спільнотою численних шкіл втішаються нагодою і правом вступу у загумінковий Данєцкій чи Малорасейський університети, поза тим, для випускників нечисленних, зате елітних українських гімназій будуть відчинені двері Києво-Могилянки, зрештою, найпрестижніших навчальних закладів Європи та Америки. Згодом, звісно, різниця у рівні освіти позначиться на їхньому працевлаштуванні: хтось працюватиме менеджером у провідних компаніях, хтось – гірничим інженером на регресній копальні...
Якщо російськомовна «большина» і її провідники свідомо заганяють своїх єдинокровців у культурну, моральну, економічну резервацію, якщо готують для своїх нащадків пляц на марґінесі природно цивілізованої і безсумнівно європейської держави, – це їхнє право і їхній вибір. Якщо вони сумніваються у тому, що російська в Україні вже давно перетворилася на своєрідний сленг кримінального і деградованого середовища, – це їхній блуд. Якщо вони не взяли уроків з тривалої історії колишнього Союзу, коли українська говірка вважалася ознакою рагулізму, то через надзусилля і несприйняття мусять втямити, що таке майбутнє чекає тепер на «рускоязичних». Це – не прогноз злостивого завсідника «клюмби», це – реалії часу, його об’єктивна хода.
Без сумніву, вони творитимуть свою субкультуру. Щось на кшталт афроамериканського репу в нетрях Гарлема. Але для того, аби вийти за межі власноруч збудованої мовної автономії, аби підняти той «балалаєчний реп» на загальнодержавну, а то й світову сцену, їм з часом слід буде подбати про українські тексти.
Акурат тоді прийде час розглянути питання про міноритарний статус російської як мови з перспективою зникнення.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
