Ще раз про Крим, Рим і мідні труби
Можливо, так подумали й інші читачі, тому вирішила пояснити: не хотілося мені в час посту, святкування Христового Воскресіння та поминального тижня псувати свої власні думки , а тим паче провокувати появу таких у чужих головах роздумуваннями над грішними діями інших, хай і найвищого посадового рівня, осіб.
Виняток був зроблений мною лише двічі: відкритим зверненням до Надії Савченко про припинення нею голодування і зміну форми протесту, та власне тією останньою публікацією, спровокованою цинізмом найвищого пілотажу. Причому не так самого Путіна (чи його ляльководів) про «одкровення» щодо окупації Криму, як знову театральним мовчанням т.зв. світової спільноти з цього приводу, яке виглядало якось так: «та ми й без цього зізнання усе знали».
Хтось слушно зауважить, що всі ці мої (як і безліч інших) міркування не мають жодного сенсу і впливу на перебіг подій.
Можливо.
Але по-перше, власний досвід мене навчив: щоб вирішити будь-яку проблему, навіть найпростішого побутового характеру, треба багато спілкуватись, аби почути різні погляди на подію та докопатись до суті її появи.
Лише тоді можна знайти шляхи подолання перешкоди, щоб продовжити рух далі без постійного копирсання в минулому, без прихованих образ і взаємних звинувачень.
По-друге, досвід світових історичних подій навчив ще однієї мудрості, час застосовувати яку, здається, як ніколи раніше наступив для нас, українців.
Її сформулював ще мудрий Платон: «Одним із покарань за пасивність у політиці є те, що врешті всяка сволота приходить до влади». Тому мої міркування – це, найперше, власна боротьба з пасивністю і заохочення до такої боротьби інших.
Сьогодні, хочу порушити традицію обговорення справ суто політичних. Хоча, виглядає, тепер справ зовсім неполітичних нема. Навіть перемоги у шахах і боксі мають присмак перемоги більше політичний, чим спортивний…
Роздуми над новозавітними подіями, вченнями Ісуса Христа про первинність Бога в людському житті та обіцянку Самого Бога пробачити всім нам слабкості, помилки і гріхи, та спостерігання реальних подій довкола себе, привели до ряду «крамольних» думок.
Майже співпали з ними у часі повідомлення про те, що львівська громада обговорює плани побудови пам’ятника і площі Андрея Шептицького (із публікацій в газеті «Високий Замок»), а івано-франківська - монумента Іванові-Павлу ІІ-му (газети «Галичина» і «За лаштунками»), збір коштів у необхідній сумі 50-60 тисяч доларів США на який відкрило рахунок фінансове управління виконавчого комітету міської радиІвано-Франківська.
Мені дуже дорогі обидва ці міста, бо кожне з них залишило важливі сліди на життєвій дорозі, тому й виникло бажання висловитися.
Здогадуюсь, що своїми запитаннями викличу збурення серед багатьох шанувальників Андрея Шептицького та Папи Івана-Павла ІІ-го, але усе-таки наважуся:
Чи так уже ЗАРАЗ у Львові й Івано-Франківську конче необхідні ці пам’ятники?
Невже ніяких нагальніших проблем у містах немає, що саме тепер, у часі війни за існування України, вперлося в ті будівництва?
Уточнюю: не йдеться зараз про те, КОМУ планується встановити пам’ятник. Йдеться, про сам факт будівництва пам’ятника у той час, коли зовсім поряд ворожими снарядами руйнуються людські життя, долі, домівки…
Невже ЗАРАЗ є найвищим сенсом нашого буття укласти в камінь тих 50-60 тисяч доларів навіть найдостойнішому з людських синів, що відійшли у вічність, чи, може, логічнішим було б спрямувати ці кошти на врятування найбільшого числа нині живих, що боронять кожного з нас і наше майбутнє?
Розумію, що будівництво пам’ятника заплановане на кошти добровільних жертводавців та щедрих меценатів, але хіба саме на кошти тих самих добровільних жертводавців та щедрих меценатів не закуповується зараз зброя, одяг та їжа для українських вояків?..
Хіба це не на їх кошти лікуються поранені, оплачуються складні операції закордоном скалічених у боях захисників, замовляються їм штучні замінники рук, ніг, очей?..
Хіба щирі пожертви цих людей не допомагають гідно поховати загиблих, встановлювати їм надмогильні знаки, виживати осиротілим дітям, дружинам, батькам?..
При цьому, хіба не ті ж добровільні жертводавці та щедрі меценати ще знаходять у своїх серцях відгук на звернення згорьованих українських батьків, котрі просять допомоги для врятування своїх важко хворих діточок?..
То хіба у цей час треба ще в УСІХ ТИХ людей просити гроші на пам’ятник, хай навіть самому Папі Римському?
Дещо відійду від обговорення пам’ятника А.Шептицькому, бо львівська громада, судячи з преси, активно включилась у дискусію з цього приводу, а ось про Папу хотілось би поговорити.
Зразу зізнаюся, щоб не викликати в читачів підозр про свою релігійну приналежність: я є практикуюча віруюча УГКЦ. Активна. Думаюча. Але не фанатична.
За всієї поваги до особи Папи Івана-Павла ІІ-го, участі в зустрічі його під час візиту в Україну та спільної молитви на Співочому полі в Києві, я часто запитую себе: чи такою вже об’єднуючою українську націю фігурою є постать Кароля Войтили?
Не знаю й того, чи найвдалішою відповіддю загарбникові на посилення його воєнних дій і зумисного регулярного розстрілу українців Сходу буде те, що українці Заходу почнуть перейматися урочистостями вшанування пам’яті святого Івана-Павла ІІ-го.
І є ще одне питання, на яке давно шукаю відповідь:
Чи змінилося б щось у ході світової, зокрема, європейської історії, якби свого часу Іван-Павло ІІ-й - наприклад, у той момент, коли 82-річним, ставши на коліна, цілував українську землю, або в часі однієї з проповідей перед десятками тисяч українців у Києві чи Львові, або навіть після повернення з України до Ватикану – будь-коли, але визнав, що він – син українки, онук і правнук греко-католицьких священиків, «тобто не просто українців, а національно свідомих українців (тільки так у ті часи можна оцінити рішення служити саме українській церкві)» (С. Семенюк)?
Чи не від роду Качоровських (дівоче прізвище мами Кароля Войтили) отримав майбутній Папа свої духовні основи, тверду віру в Бога і ті людські якості, які дозволили йому згодом бути шанованим цілим світом?
Чи не лукавив трішки Іван-Павло ІІ-й, формуючи 10 заповідей для християнина (газета «Галичина, 06.01.2015р.), серед яких:
«Не відрікайся від свого народу, ані від його історичного досвіду, бо то його власний корінь, його мудрість, хоч і гірка, і чинник його слави».
«Пам’ятай про те, що куди б не закинула тебе доля, ти завжди маєш право, аж до кінця своїх днів, залишитися членом свого народу».
«Навіть за найгірших обставин, змінюючи середовище чи громадянство, не забувай віри і традицій своїх предків, якщо хочеш, щоб твої нові брати і твої діти не забули тебе».
«Шануй свій народ, розголошуй його добре ім’я і не дозволь, щоб воно було надуживане противниками для його власних політичних, шовіністичних чи якихось інших цілей».
«Не дозволяй, щоб твоя родина і твій народ були ким-небудь обкрадені, принижувані чи безпідставно очорнювані», - замовчуючи при цьому свій безпосередній стосунок до великого українського народу?
Марно, звичайно, сподіватися, що світ через свою величезну повагу до Папи точно так само, як і Польщі, «подарував» би фінансові заборгованості Україні і з такими ж відкритими обіймами прийняв її до своєї європейської родини.
Але, можливо, через авторитет Папи, світ на років із двадцять раніше почав би розуміти присутність України на карті Європи, а не заявляв би зараз, що «воює схід України із заходом, бо схід – за Росію, а захід – за Європу», при цьому «Дніпропетровськ – західна Україна, бо він проти Росії» (газета «Високий Замок», Львів, 23-25.01.2015р.)…
Може, очільникам міста і представникам громади усе-таки варто переглянути послідовність дій?
Давайте будувати матеріальні речі почнемо після проголошення миру та відбудови України.
Давайте зараз будувати те, що не можна осягнути на дотик, але, як виявилося, без чого не можливо мати єдність і взаєморозуміння в державі.
Здається, гастролі Івано-Франківського драматичного театру на Східну Україну дали значно більше користі, чим отримаємо, споруджуючи пам’ятники.
Гадаю, знайдуться добровільні жертводавці та щедрі меценати, готові долучитися до організації гастролей професійних і самодіяльних художніх колективів, зустрічей з письменниками, істориками, проведення майстер-класів з вишивання, писанкарства, виготовлення ляльок-мотанок, усього, що пробудить у людей Донбасу відчуття приналежності до великого українського етносу…
Давайте, допоможемо спершу живим, потім спільно вшануємо усіх достойних, і нехай про завешення війни та визволення Криму рознесуть славу мідні звуки військових духових оркестрів аж до самого Риму і ген, за океани!
