Серпень. Колапс
Від серпневої спеки, а радше – від повної дезінформативності, традиційні говоруни не знаходять у собі сил для чергових месиджів, і лише президентська прес-дівчинка, через обов'язковість говорити, записану у посадових інструкціях, йде на голгофу спілкування з пресою.
Політики вже не мріють про Гаваї і Монте-Карло, Чорноморка під Одесою видається їм нездійсненною мрією, фантастичним видивом, яке доводиться відганяти з розпаленої недавніми гарячими поєдинками і нинішнім тягучим очікуванням мізків.
"Безвихідна ситуація – це ситуація, жоден вихід з якої нам не до смаку", – ну, хіба не провидець Станіслав Єжи Лєц? Але спробуйте-но уволити вишукані смаки українського істеблішменту! Вчора політики демонструють абсолютну публічність, затіявши "прання білизни" перед мільйонною аудиторією, сьогодні вони зачиняються за сімома замками, інтригою змушуючи співвітчизників підозрювати щось неладне.
А завтра? Таке враження, що завтра вони всім кагалом можуть виїхати з країни, і не мине й тижня, як пересічний мешканець колись довіреного їм терену довго чухатиме потилицю, намагаючись згадати, хто з них був ким.
Це не від аполітичності українського тубільця, це – вислід цілеспрямованої, тривалої і, головне, усвідомленої праці влади над поглибленням прірви між собою, безгрішною і безкарною, і тими, кого вона вряди-годи іменує народом.
І президент, і прихильники вчорашнього диктатора, і депутати, і урядовці не мають жодних підстав ображатися на електорат. За що, питається, – за те, що країна якось перебивається і не деградує тоді, коли обрана її мешканцями влада втрачає останні риси людської подоби? За те, що вкотре дала себе ошукати, повіривши в обіцянки, присмачені дармовими шоу? За те, що, на відміну від наділених повноваженнями осіб, живе за звичним календарним тижнем, а не за принципом "семи п'ятниць"?
Ви гадаєте, там, нагорі, хтось особливо переймається проблемою катастрофічного браку фахівців зі зведення мостів над цією прірвою? А чи переконані ви, що й тут, унизу, на майданах і ринках, у маршрутних таксі і прокурених кухнях, знайдуться охочі налагоджувати контакт? Я особисто не квапився б зі ствердною відповіддю. В країні щось слід змінювати, і то негайно. Не можна дозволяти "наполеончикам" відверто і цинічно повторювати свого кумира: "Моя коханка — влада. Я заплатив за неї надто велику ціну, щоб дозволити вкрасти її в мене, або ж допустити, щоб хто-небудь з хіттю позирав на неї".
Іноді слід змиритися з тим, що ціна, заплачена за владу, виглядає мізерною у порівнянні з тим, що мусово платити за свободу. Іноді варто втямити, що влада – не те мірило, яким зручно користатися, коли йдеться про долі мільйонів. Це усвідомлення – результат банального силогізму, у якому нема невідомих категорій. Та от біда, – маємо провідників, які воліють оперувати складнопідрядними конструкціями, для яких властиво вбачати у найнезначнішому природньому явищі, – до прикладу, – дощі, загрози вселенського масштабу. Тому й не реагують вони на очевидні речі, вважаючи їх надто дріб'язковими для їхньої уваги.
Ви запитаєте, що я пропоную? Нічого надзвичайного: дати народу шанс ще раз сказати своє слово. Після Майдану і війни, врахувавши всі за і проти. Інакше він сам знайде вихід з ситуації колапсу. Досвід є.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
