Саакашвілі, краватки, гудзики, панчохи та ін
Дотримання правил є обов’язковим у світі політики і дипломатії, у будь-якому професійному середовищі. Навіть серед ув’язнених, «бомжуючих», фанатиків і анархістів, підлітків і дітей.
До таких обов’язкових умов належать вимоги дотримання певних правил одягу, манер, висловлювань і вчинків. Чим краще індивід зрозуміє, вивчить і опанує набір певних необхідних для комфортного перебування у відповідному середовищі правил, тим вищого рівня поваги він може очікувати і від представників власне того середовища, і від значно ширшого загалу людей. Бо ким би не була та чи інша особа, найголовніше, аби вона своєю поведінкою відповідала рівню свого середовища, тобто, кажучи більш зрозуміло, була передбачуваною у власних діях.
Здавалося б, нічого нового: якщо ти вчитель - то навчай, якщо ти лікар - то лікуй, якщо дитина – слухайся і поважай старших, якщо ти на вершині суспільної піраміди – будь взірцем у всьому…
Але у цій простоті і відомості криється основне: небажання визнавати власні недоліки, власні незнання, власні невміння.
Говорячи про середовище сьогоднішньої політичної т. зв. еліти (і не лише доморощеної), з глибоким сумом доводиться констатувати: якщо правилам поведінки привітання зі собі рівними, під час вручення і отримання подарунків та нагород, правильним манерам за столом (переговорним і обіднім), а також дотримання відповідного до ситуації dress code, ті, хто вважає себе відповідальним за долю власної країни, ще готові навчатися (хоч і не завжди готові їх виконувати), то навчатися у більш ширшому значенні цього слова – вивчати історію, культуру, традиції, звичаї - як своєї країни, так і сусідніх, дружніх та країн, із якими необхідно мати певні стосунки, - практично ніхто не хоче.
І байдуже, що невірно зав’язана краватка чи неправильно підібрана до кольору сорочки і костюма, не та довжина рукава сорочки чи сукні найменше впливають на долю народів і країн (згадайте з останнього шкарпетки канадського політика Трюдо, які вже зажили слави «шкарпеткової дипломатії» (uain.press) чи «кричуще» взуття, яке викликає чергову хвилю обговорення серед колег і журналістів» (elle.ua) Терези Мей з Великобританії), вчитися правилам ведення власне політики, опановувати складні задачі та способи пошуків їх розв’язування, сьогодні практично ніхто не хоче.
Якби справи були іншими, то нині ми б не спостерігали судового процесу над екс-президентом Грузії.
Ще рік тому – майже взірцевий політик, мужчина, сім’янин, за декілька місяців перетворився (чи дозволив перетворити себе) на абсолютного бездару, поповнивши ряди тих, хто глибоко розчарував. Гідні себе так не поводять.
Як би хто із нас не ставився до Юлії Тимошенко, але її поведінка із затриманням у суді досі залишається недосяжним Еверестом для чоловіків- політиків і посадовців: ці привселюдні вмлівання, скидання зі себе штанів, приїзди до суду в інвалідних візках і на лікарняних каталках, зламування браслетів стеження, втікання за межі країни з грішми, песиками, коханками, бігання по дахах будинків - нічого, крім огиди і зневаги, викликати не можуть. Зрозуміло, що не кожному під силу (і не факт, що варто) випивати отруту в залах суду. Але, як сказав хтось із сучасних поетів: «Героєм не кожен може бути, але не бути г..ном – під силу кожному».
Чому людина, яка на кожному кроці кричить про беззаконня, так швидко і легко сама чинить беззаконня?..
Чому людина, яка у будь-якій формі зневажає собі подібних (мова йде саме про те корпоративне коло, де мають дотримуватися однакові встановлені правила), хоче, аби її поважали оточуючі?..
Чому людина, яка не захотіла почути і зрозуміти тих, хто запросив її до свого кола, хоче бути почутою і зрозумілою усіма?..
Мені, практично, байдуже зараз, чи Саакашвілі «підставили», чи він сам виявився не таким уже й сильним політиком…
Чи вів він напряму переговори з особами із оточення Януковича, чи це робили люди з його команди з власної ініціативи і без його відома…
Чи вся ця історія - спецоперація Кремля, чи Банкової…
Чи свого часу він отримував громадянство України і високий пост через почуття дружби і вдячності за його допомогу, чи через «рекомендацію» європейських партнерів…
Байдуже, бо про все це сказано вже давно і багато (читайте, наприклад «Майдан Міхо» Романа Романюка і Романа Кравця 20.10.2017 р. pravda.com.ua)
Мені не байдуже інше: хто давав йому право вирішувати глобальні речі в моїй країні? Бо дочасні вибори й імпічмент У ЧАСІ ВЕДЕННЯ ВІЙНИ - то насправді не дитячі забавки. Бо порушення державного кордону – то не безневинний вибрик несвідомого громадянина. Бо заклик до спротиву правоохоронцям і спонукання людей до вчинення ними незаконних дій у чужій країні (той рік-два громадянства далеко не є показником відданості країні) – то таки реальна загроза порядкові (хай і хисткому, хай і не такому, про який усі ми мріємо)…
Щоправда, й питання ці не так до самого Саакашвілі, як до тих, хто спробував використати його відоме ім’я чи захиститися ним.
Путін не особисто загарбував Крим і скидав ракети в Сирії…
Брєжнєв не власноруч «лікував» політичних в’язнів у психлікарнях…
Сталін не особисто будував табори ГУЛАГу і відстрілював по лісах українських повстанців…
Гітлер не власноруч відкручував вентилі в газових камерах…
Лєнін особисто не захоплював Зимовий палац і не скидав хрести з храмів...
Злі генії кожного з них не мали б сили, якби не «корисні ідіоти», які готові були до виконання будь яких наказів і реалізації власних схиблених бажань. Але вони – то вже трохи інша історія. Про неї поміркуємо якось іншим разом…
