Російська "полярність" і ситуативні друзі
Полярний світ, про який стільки вперто скандують російські політики, особливо ж кремлівські посадовці на чолі з Путіним, є, як справедливо вважають, пережитком. Полярний – означає протилежний; принаймні так ми вважаємо, коли маємо на увазі погляди. СРСР і соцтабір відображали полярність щодо решти світу, і навпаки, а сучасна Росія такої полярності не уособлює взагалі.
А все-таки цікавим є погляд на суто російську реалізацію цієї полярності, головно через мас-медіа. Події останнього десятиліття дають нам таку змогу. У Росії існує поділ на країн-партнерів, країн-друзів і країн-недругів. Є ще братні народи, державність яких час від часу ставить Кремль під сумнів. Це досить важливий поділ, бо дає змогу зрозуміти, як РФ вибудовує політику щодо них, і якими є червоні лінії дозволеного.
Скажемо спочатку про партнерів. Це особлива група, бо туди потрапити нелегко, особливо тим, хто "братній". Найбільш просте визначення для країни – російського партнера, як можна зрозуміти з риторики останніх років, – країна, котра в уявній ієрархії стоїть вище самої Росії. До прикладу: коли країни ЄС і США ввели економічні санкції проти РФ, Путін назвав ці заходи контрпродуктивними і такими, що будуть заважати партнерським відносинам. Натомість, критика політики РФ з боку Польщі чи країн Прибалтики не є контрпродуктивною, а скоріше "замовленням" власне партнерів, а тому ці країни є недругами.
Найцікавіше з друзями/недругами, бо стати державою дружньою Росії дуже легко, як, зрештою, і недругом. Другом був Китай (хоча, навряд він хотів претендувати на це), який одразу після санкцій неодноразово називали "локомотивом російської економіки". Які були підстави для цього? Майже жодних. Чимало фахівців заявлили, що Китаю вкрай невигідно, аби Росія міцніла економічно. Про проект "Сила Сибіру" годі й говорити: труба, котра буде нести газ лише (!) до Китаю навряд чи виправдає покладені на неї надії. Тим більше, що зараз на старті реалізація проекту ТАПІ (газогін з Туркменістану до Афганістану, Пакистану й Індії), котрий опікають США. Участь у проекті беруть Китай і Японія. Подальша доля "Газпрому" у Європі не до кінця зрозуміла. А треба мати на увазі ще й те, що на ринок газу не вийшов Іран. Отже, Туркменістан, лідер якого Г. Бердимухамедов зігнорував останню зустріч лідерів СНД, стає країною-недругом. В цьому світлі симптоматичною виглядає позиція російських ЗМІ: військову базу Марі-2, яку туркмени нібито погодились віддати американцям для забезпечення безпеки ТАПІ, не втомлювались називати "совєтською спадщиною", а тому віддавати її американцям – не інакше як зрада. Останнім часом Казахстан потрапив у центр уваги: заборона мітингу у місті Усть-Каменогорське, присвяченого пам’яті пілота, що загинув у Сирії, в російських ЗМІ була розцінена як антиросійська. Відразу ж було згадано й інші, раніші "антиросійські гріхи" Казахстану.
Останні події довкола збитого Су-24 ще раз засвідчують, як легко з друга стати недругом. Адже ми пам’ятаємо, що протягом майже усього 2015 року Туреччина і її лідер Т. Ердоган були друзями Росії. Динамічність російської "полярності" (бо в чому вона ж тоді проявляється, як не у ярликах "дружній", "братній", "недруг" і "партнер"?) видається дивною. У РФ навряд існує чіткий план: у Кремлі діють по ситуації, тому зрозуміти чому та чи та держава раптом стає дружньою нелегко (примітивну риторику про опір політиці США, що є дешевою поживою, хоча й приємною для багатьох росіян, знехтуємо).
Ситуативними друзями бути, напевно, краще, ніж "братніми" країнами, які були "визволені" з-під нацистської окупації (лапки вжито з огляду на те, що заслуга і міф Другої світової війни останніми роками "приватизовані" РФ, причому відверто цинічно).
В зв’язку з ескалацією подій у Сирії, нам доведеться ще не раз почути про нового "друга" й "недруга". Останніх, очевидно, побільшає. А от партнери залишаться тими ж.
