Реінкарнація ідей
Хтось робить це у намаганні набути іміджу доброго надійного консерватора, які подобаються частині електорату тим, що гарантують життя без революцій та катаклізмів; хтось має цілком інші резони, тихо втішаючи себе думкою, що випробуване і результативне один раз, завершиться схожим результатом і тепер.
Зиск матимуть і вічні реформатори, – вони показуватимуть пальцем на своїх „архаїчних опонентів”, обзиваючи їх нехорошими словами „колишні”, „сноби” і таке інше. Зрештою, „невісткою” залишиться виборець, чий хрестик чи галочка у виборчому бюлетні слугуватиме відтак критерієм легітимності одних і об’єктом злоби та кпинів інших. Перші, звісно, стануть переможцями, другі – подоланими, а, отже, опозиціонерами.
Передвиборчий ринок ідей не зазнав докорінної трансформації і цього разу. Мабуть, навіть не через те, що продуценти партійних креативів брали невиправдано високі гонорари за своє інтелектуальне лінивство. Реінкарнація ідей – не від доброго чи злого життя, а від того. що воно не змінилося, що гасла, які на Майдані видавалися легкими і такими, що надаються до реалізації без особливих зусиль, виявилися непосильними або, радше, популістськими, нереальними, заради гарних слів.
Стовідсотково людей переймає ідея соціальної несправедливості, то чому б Тимошенко не витягнути із партійних закамарків старий слоган, що за „справедливість треба боротися”. Так само, як і 2004-го, 2006-го, бандитів слід садити у тюрми. То скажіть, що змінилося під українським небом? Чи банал, який лине з телеекранів, кричить з біл-бордів, не є прописними істинами, приватизованими на потребу моменту галасливими перекупками від політики? Їхній товар – звичний, знайомий на смак, а, отже, легкотравний, без наслідків для здоров’я і загального самопочуття.
Либонь, тому нові обличчя, нові ідеї сприймаються насторожено, їм одразу ж клеять тавро „технологічних”, як це було, до прикладу, з пріснопам’ятними „озимими”. Спроба розворушити самовдоволений мурашник, з цілком визначеними для кожного ролями та обов’язками, зазнала фіаско. На випаленому, витоптаному політичному полі можуть проростати лише ті, хто „встав раніше”.
Оксана Забужко подала, як на мене, цілковито зрозумілу, але чомусь незасвоєну українством ідею, яка не потребує коментарів і технологічних інтерпретацій. Вона заслуговує на те, щоб стати провідним мотто політичної сили, яка серйозно ставиться до країни та її громадян: „Спершу йде розуміння того, що треба самому відповідати за своє життя... Потім усвідомлення того, що ті, нагорі, – лише найняті тобою працівники. Такі ж, як сантехнік, електрик чи газівник... За рівнем культури вони не відрізняються від пересічних сантехніків, хоча в останніх, до речі, вистачає здорового глузду, ремонтуючи унітаз, не називати себе елітою”.
То, може, для покращення життя вже сьогодні, спочатку полагодьмо унітаз?
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
