Публічність брехні

 На гадку навертається порівняння з сумновідомим міністром пропаганди Третього райху, але, даруйте, Геббельс – це персонаж іншої опери, який не надто прагнув, аби його вважали «своїм» демократичні лідери решти світу, натомість наші очільники, принаймні, про людське око, хотіли б видаватися такими.
Маємо два зовсім свіжі приклади публічної брехні - нахраписту погрозу (зовсім безпідставну) Януковича розпустити парламент, якій повірило принаймні півсотні цілком притомних нардепів, і риторику президентового ж представника у ВР напередодні ухвалення так званої амністії. Мовляв, закон жодним чином не стосуватиметься дислокації Майдану.

Я не відаю, яким чином українці мають здолати цю ваду свого провідництва, але знаю, що вона, якщо не буде викорінена, спричинить загальний колапс людських стосунків навіть на побутовому рівні. Оскільки пересічний обиватель, зазвичай, схильний виправдовувати власні не надто шляхетні вчинки киванням убік «ясновельможних». Мовляв, вони брешуть по-крупному, то чому мені заказано покривити душею в дрібницях.

Утім, у дрібницях ховається знано хто. І «мізерна неправда» з уст «маленького українця» часто вилазить йому боком у прямому сенсі цього слова, тобто регламентована усією суворістю цивільного чи карного кодексів. А ось брехня, що нестримним потоком ллється з телеекранів та радіоприймачів, вихлюпується з газетних шпальт, брехня, яку не тільки толерують, але й інтенсивно практикують у владних ешелонах, ще жодного разу не стала прецедентом судової практики і лише в поодиноких випадках будила громадський осуд у його публічному виразі.

Складається враження, що безкарність нечистоплотності штовхає високих клерків на своєрідне змагання поміж собою: хто нахабніше збреше, хто зуміє віртуозніше викрутитися, коли його схоплять на гарячому, тобто викриють облудність його аргументів.

Коли б схожа поведінка стосувалася лише «брехунців-самітників», то, мабуть, справа не вартувала б і виїденого яйця. Гірше інше, – брехню окремих персонажів заповзято покривають: а) партії, до яких належать ці панове; б) державні структури, у яких вони незле поживають на кошт платників податків; в) бізнес-парнери, які послуговуються чиновницьким дахом для власних оборудок. Список можна продовжити до безконечності. Все залежить від рангу і «потрібності» брехуна.

Але ж ми з вами, ті, хто, у принципі, вважають себе порядними і слухають, якщо не священицькі проповіді, то власне сумління, прекрасно розуміємо, що із брехнею світ пройдеш, та назад не повернешся. З яких це пір нам стало комфортно серед публічної брехні?

Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"