Про вічні інтереси
Та коли мова заходить про тих, за кого голосували особисто, на кого покладали певні надії, зрештою, сподівалися, що саме вони є уособленням і знаряддям реалізації певних планів конкретного виборця, цю фразу якось відсувають на маргінес, або ж воліють зовсім не згадувати про неї.
У глухому куті, куди Україну заштовхала і екс-влада, і екс-опозиція (адже вона теж колись була владою) питання інтересів, як, зрештою, друзів і ворогів, є наріжним. Не ходить про вихід з того ж таки тупика, -- ні для репрезентантів більшості, ні для її найодчайдушніших опонентів. Ходить про владу, -- вічний інтерес тих, хто взявся за політику. Ходить властиво про бізнес, у який нишком-тишком упродовж двадцяти років незалежності трансформувалася наша державна система. А саме вона є тим ресурсом, який відчиняє двері перед осяйним майбутнім для кожного, кого вона сприймає.
Олег Покальчук недавно окреслив у Дзеркалі тижня своє бачення стосунків влади і громади в Україні. На його думку, тим, хто втрапив до керма, не вийде «однією дупою респектабельно всидіти на стільцях європейської демократії і народних мрій». «І вона (влада - Авт.) вовтузиться у більш-менш правильному, народному напрямку, тільки дуже повільно. Слід прийняти як даність – відсутність лінії фронту по всій Україні, мільйони дурнів у тилу, сотні зрадників у самісінькому активі, лицемірство Заходу й безжальність ворога. Якщо немає нічого такого, чого б ворог не зробив для своєї перемоги, не повинно бути нічого такого, чого б ми не зробили для своєї. Система моральних координат однаково зміниться. Можливо, ми всі її побачимо краще, якщо навчимося дивитися у приціл».
А наразі влада є фетишом, влада – інструмент і «дах», влада – то досконала помпа, якою висмоктують усі національні багатства, влада – каральна машина для тих, хто чинить спротив. Якби вона працювала на користь громаді, то, очевидно, що пересічні українці не шукали б щастя деінде, лиш не у себе вдома.
Але, і це найприкріше, і найпарадоксальніше, -- саме українці обирають собі владу, саме вони сваряться, ледь не б’ються, коли мова йде про кандидатів, саме вони відтак згадують отой черчіллівський вислів про інтереси. Ймовірно, аби змінити ситуацію, слід, аби той середньостатистичний виборець теж взяв його на озброєння, і керувався не симпатіями-фобіями, а власним інтересом. Звісно, було б ідеально, аби той інтерес не суперечив інтересу ближнього, громади.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
