Про парламентські бійки і поцілунки

Подвійне дно вітчизняного політикуму просвічує не тільки крізь кардинальні протиріччя між обіцянками та реальним їх втіленням, не лише крізь лицемірство заперечень абсолютної причетності чиновників або ж депутатів до приватного бізнесу або крізь кричущу фальш поданих на наполегливі вимоги спільноти податкових декларацій. Симптоми „запаралеленого життя” присутні й на рівні особистісному, приватному, хоча дійові особи цих маленьких драм не надто схильні відкривати над ними завісу.

Львовом вже не рік і не два блукають чутки про родинні стосунки двох місцевих політиків столичного масштабу, яких розділили політичні барикади. Через це вони змушені з партійних трибун і газетних шпальт нещадно критикувати одне одного, висміювати за нагоди й без прорахунки та неоковирності поведінки рідних своякам середовищ, однак це абсолютно не заважає їм мирно спілкуватися на приватному рівні. Мене завжди цікавив у таких ситуаціях один аспект – аспект гідності цих панів, якщо, звичайно, можна вважати гідністю те, чим послуговуються наші опоненти у політичних дебатах та й назагал, коли йдеться про інтерес їхньої партійної структури. Але, зрештою, чим ліпші свободівці, які систематично б'ють писки комуністам у залі під куполом, провадячи, поза тим, спільні бізнеси з "червоними"?

Якось дуже давно одіозна Раїса Богатирьова дозволила собі вдатися до непритаманних їй зазвичай сентиментів. Коли її запитали про сумнівність людських симпатій до Тимошенко, вона несподівано відповіла, що це не так, що поза парламентом вони навіть цілуються при зустрічах. І несподівано підсумувала: „Ми ж українці!”. Це дуже схоже на тотальну істерику "донбасолюбців", про яку влучно написав на "Збручі" Олександр Бойченко. В ім'я того, що ми - "українці" (і адепти ДНР-ЛНР теж?), нам пропонують "усиновити" регіон «складний, з надламаною психікою, в яку назавжди вмонтовано матрицю зради, тунеядства, нелюбові, недовіри, ненависті». Бойченко каже, що "єдиний рєбьонок, з яким мені асоціюється Донбас, це той анекдотичний недоумок, що вбив тата з мамою, після чого попросив на суді поставитися до нього поблажливо, бо він сирота. Не знаю, як ви, а я особисто не пригадую, щоб колись мав намір усиновити шість мільйонів таких сиріт". Я, до слова, теж...

Як це не сумно, але направду ми – українці вміємо гарно усміхатися у вічі співрозмовникові, сипати компліментами, а відійшовши убік поливати недавній об’єкт позірних симпатій та шани відрами найдобірнішого лайна. І це вважається у нас нормальним, ледь не правилом доброчесності й порядності, позаяк вигравши дещицю у такій лицемірній грі ми, як це не дивно, станемо прикладом мудрості, розважливості та... порядності в очах дорогої родини, і предметом заздрощів сусідів. „Засоби – ніщо, мета – усе”.

Погляньмо на містечкових політиків, які протирають сподні хоча б у міськраді. Здається, у Львові вони всі „свої хлопці”, що душу й тіло покладуть за Україну, за її волю. Але коли на люди зринають справжні мотиви їхніх вчинків, коли стає зрозуміло, що рушійними силами голосувань за архіважливі для міста рішення є, далебі, не інтереси його мешканців, а банальний фінансовий зиск, тоді ставиш перед собою запитання: а чи справді це відбувається в П’ємонті? Зовсім несподіване порівняння, яке, здавалося б, лежить на поверхні: чим різняться львівські міські урядники – „патріоти з діда-прадіда”, і столичні, під проводом „Льоні з космосу” або ж Попова?

Вишиванками у День незалежності, знанням славня? Витонченістю європейських манер? Чи може вмінням ретельніше маскувати свої наміри, переконливіше брехати, а відтак, коли доводиться виправдовуватися, апелювати до високих національних матерій?

Мені особисто дуже імпонує визначення такого, даруйте, "патріотизму", характеристика почасти медична, та все ж, авторства Алєксандра Ніконова на "RUфабуле": "У них ("патріотів" - Авт.) в голові міцно засіли програмні конструкти, які роблять людину рабом інших людей. Про те, що головним в їхньому житті є служіння. Що він мусить. Що він зобов'язаний. Що крокувати треба шеренгою... Для себе ці люди жити не можуть і не вміють. І раптово виявившись не при справах, вони провалюються у прострацію, в депресію. Вони стають непотрібними. А якщо так, то організм з цим погоджується і прибирає себе з життя, дозволяє розвиватися пухлині. Форма самогубства. Такий собі апоптоз на рівні соціуму".

Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"