Прірва між владою і народом
Глибина прірви між українською правлячою елітою та народом, відображена у електронних деклараціях, стала шоком для багатьох. Однак, картина моральної деградації можновладців засвідчила ще один факт: в Україні серед влади відсутня національна еліта як така. Купка бариг, казнокрадів і корупціонерів, яка перебуває на вершині владного олімпу за весь період незалежності України, просто не здатна дбати про розвиток держави і нації.
Виявляється, нам постійно брехали, нарікаючи на те, що у держави немає грошей. Що всі мають затягнути пояси і терпляче чекати на появу совісті у можновладців. Лише задекларованих сум коштів, які лише народні депутати тримають готівкою в себе вдома, вистачило б на третину бюджету такої країни як Молдова. Стиль життя феодалів-поміщиків, земельні ділянки, розкішні палаци, квартири, колекції антикваріату, авто вартістю в мільйони гривень – усе це докази морального розкладу правлячих еліт. Не дивно, що Україна перебуває у переліку найбідніших держав Європи.
Куди сьогодні рухається Україна? Чи є у нас план розвитку держави? Яка стратегія розбудови країни? В чому суть українських національних інтересів, і яким чином ми маємо працювати над їх досягненням? Якою ми хочемо бачити Україну через 5, 10 чи 20 років? Відповідей на ці питання українське суспільство не має. Бо для того, щоб їх мати, треба мати владу, котра мислить державницькими інтересами. З цим у нас великі проблеми.
Що потрібно для того, щоб Україна була успішною країною? Для цього варто позбутися колоніального минулого і почати розбудовувати власну національну державу. Так зробили усі країни, які в минулому були колоніями імперій. Чехи, болгари, словаки, естонці, латиші, латвійці, словенці, фіни та багато інших народів світу пройшли шлях від колонії до сучасної національної держави. Їхня еліта чудово розуміла, що самореалізація їхньої нації і її поступальний рух неможливий без створення власної суверенної держави і окреслення перспектив розвитку. Але в Україні ситуація інакша. Формально ми ніби незалежна країна. Але фактично є напівколонією, якою керують особи з комплексами малоросійства і меншовартості. Українська мова перебуває у статусі другого сорту і найгірше те, що правляча еліта вважає, що так воно і має бути. В нас відсутні національні інтереси. Ми розвиваємося хаотично або ж стоїмо на місці, шукаючи до кого пристати. Покладаємось на щасливий випадок та прихильність фортуни, але жодним чином не формуємо порядок денний у світі. Не здатні сформулювати свої цілі і рухатися до них. Віримо у хороших іноземців, які зроблять за нас нашу справу і побудують нам процвітаючу країну, замість того, щоб взяти свою долю у свої руки.
Ілюзії про те, що Українська держава як найвища цінність нам не потрібна, вже мали фатальні наслідки в минулому. Сто років тому більшість діячів Центральної Ради і УНР були переконані, що Україні достатньо автономного статусу в складі Росії. Що незалежність і самостійність – це не ті цінності, які є необхідною умовою для повноцінного розвитку потенціалу української нації. В той час як російські війська захоплювали українську територію, більшість української політичної верхівки все ще вірила в дружбу з Росією. Неспроможність еліт мислити категоріями незалежності мала катастрофічні наслідки для України у 20-му столітті. А подальші репресії комуністичного режиму остаточно знищили справжню українську еліту, залишивши переважно пристосуванців, зрадників і тих, хто не уявляв собі життя за межами «руского міра».
Тому коли Україна здобула незалежність, вона практично опинилась без нормальної державотворчої еліти. Ще тоді, на зорі незалежності, ми, націоналісти, попереджали, що неможливо збудувати успішну країну без розбудови національної держави. Але нас не послухали. Тоді було модно гратися у демократію та всепрощення для поневолювачів України. І на цій хвилі владу швидко здобули ті, хто раніше був колоніальною радянською елітою, залежною від Москви. А також ті, хто не мав особливих моральних принципів, прихватизовуючи державні підприємства, майно та наживаючи первісний капітал. Згодом відбувся процес зрощення колишньої компартійної номенклатури з баригами-олігархами. Політична влада зрослася з «грошовими мішками». Так і утворилася сучасна правляча еліта, яка сьогодні декларує частину того, що було «нажите непосильним трудом».
В чому проявляється моральна убогість нинішніх еліт? В тому, що вони побудували таку систему, в якій можуть розкошувати, в той час як народ веде боротьбу за існування і шукає заробітку за кордоном. Якби в нас була нормальна еліта, хіба б вона не думала в першу чергу про те, як побудувати розвинуту сучасну країну? Але основні ідеї, якими живуть ті, хто керує Україною, полягають у площині власного самозбагачення. А ще – вмінні брехати виборцям про свою чесність і переживання за долю простого народу. Електронне декларування чітко показало, що в нас існує дві країни. Одна працює, намагається будувати власну справу, розвивати бізнес, шукає кошти на прожиття, турбується про армію. А інша наживається на загальній бідності, тримає мільярди в себе вдома чи на офшорах та розказує різні побрехеньки. А під час виборів купує бідний електорат через благодійні фонди та різні подачки, щоб отримати можливість знову його грабувати.
Поки в Україні не зміниться правляча еліта, говорити про серйозні прориви держави не варто. Світогляд старих еліт суперечить самому поняттю розвитку країни. Він прирікає її громадян на бідне існування. Бо хоча українські можновладці можуть похвалитися рівнем життя, якому можуть позаздрити найбагатші люди світу, їх моральний рівень перебуває в убогому стані. Лише очищення України від таких паразитарних еліт відкриє перспективи до впевненого поступу української нації.
