Прецедент Путіна
Майже однозначно, – вони не вимагатимуть кари для диктатора. Вона свідчила б про крах плутократії, яку вибудовували і плекали покоління тих, кому таланило осідлати владу. Серед простого народу головний принцип цієї хитромудро укладеної системи стосунків, зв'язків, взаємозалежностей і рівноваг означений напрочуд просто:
"Ворон воронові ока не виклює". Що ж до тих, хто послуговується цією практикою, щоразу гадаючи, що удосконалює її, то вони, первинно бажаючи заплутати шлях до з'ясування справжніх намірів і мотивів, ускладнили її настільки, що іноді, – як у випадку із Путіним, – вона заганяє своїх адептів у глухий кут.
Найцікавіше, – піддавшись одного разу на примхи однієї, хай навіть поважної потуги, прагнучи уволити інтереси одного, хай дуже впливового гравця, інші учасники "антипутінської змови" (читай – проукраїнської коаліції) тепер змушені брати на себе невластиву їм роль заручників. Заручник – завжди жертва, не важливо, хто його гнобитель: вбраний у пояс шахіда неголений юнак чи респектабельний політик у краватці. Коли ж мова про бундючних заручників, які поклали життя на формування свого лискучого іміджу, то це незвичне аплуа для них позначене рисами блазня.
У нобелівського лауреата Елі Візеля я вичитав доволі контраверсійне бачення процесу "п'ятихвилинок ненависті", які тривають ось уже добрий десяток літ. "Чоловік ненавидить свого ворога, бо він ненавидить власну ненависть. Він каже собі: це він, ворог, зробив з мене створіння, здатне ненавидіти; я ненавиджу його не тому, що він мій ворог, не тому, що він мене ненавидить, а тому, що він розпалює мою ненависть". Письменник уклав цей висновок у мізки людини, яка через мить має взялися на револьвер і виконати місію ката.
Тепер, коли образ Путіна-агресора і тирана викінчений, коли він змушений «закрити проект Новоросія», логічною розв'язкою мало б бути покарання, Гаага, міжнародний трибунал тощо. Але що значить покарати людину, колись наділену необмеженою владою і повноваженнями вирішувати долі тисяч собі схожих? Це значить створити прецедент, за яким небезкарними у майбутньому ризикують стати ті, хто нині владарює над світом. Це значить власними руками зруйнувати неписаний імунітет для владоможців, незалежно де, у якій країні вони правлять.
Недаремно серед перших, хто квапливо висловив сумнів у доцільності ізоляції ВВХ, є британські політики. Саме їхня країна, – батьківщина прецедентного права, – дає яскраві зразки застосування цього принципу. Усі раптом заговорили про європейські цінності, тихо замовчуючи те, що вони неадекватні для російських обставин. Та все ж і перед лондонськими "денді", і перед австралійським урядом, і перед лідерами "гостинної" G-20 з усією категоричністю постає вибір: або визнати, що для них важливішою є опінія «миротворців», або поступитися багатолітнім принципом кругової поруки у системі плутократії.
Як не дивно, прецедент Путіна проектується і на українські реалії. Після необачних заяв на Майдані, емоційних погроз у бік кримінальної публіки, яка упродовж десятка років користала з національного багатства, як могла, ми не побачили жодної щонайменш серйозної і систематичної нагінки на всенародно визнаних злочинців. Нам досі втирають про верховенство права, забувши про існування законів прямої дії. Ми змушені пасивно спостерігати за поверненням на політичний олімп осіб, які, за прогнозами, мали б сидіти за гратами. Ми бачимо, як самовпевнено повертаються одіозні постаті минулого, як без тіні страху і сумління вони освоюються у владних кабінетах. Вони залишаться непокараними, як і Путін.
Тоді у нас залишається вибір – покарати тих, хто марно розпалював у наших мізках ненависть, хто будив у нашій свідомості привид ката.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
