Право на «беатифікацію»
Цей ліричний відступ має причини. У понеділок івано-франківське видання «Паралелі» з посиланням на Тетяну Мазур, директора Amnesty International в Україні, повідомило, що ця поважна правозахисна організація визнала затриманого (ще не посадженого на 60 діб за рішенням суду!) Руслана Коцабу «в’язнем сумління».
Можна було б аплодувати оперативності АІ у реакції на зневажені людські права громадянина Коцаби, якби не один збіг обставин. Стежачи учора за перебігом московсько-басманного судилища над Надією Савченко, яка голодує у тамтешньому застінку довше, ніж Коцаба сидітиме у СІЗО, я раптом згадав про Amnesty International. І що ж з’ясував за допомогою пошуковиків? Захисники путінської заручниці кілька разів зверталися до АІ з проханням визнати Надію політв’язнем, у відповідь же чули теж багаторазові обіцянки керівництваAmnesty International. Тільки обіцянки, нічого більше... Були, правда, пояснення: Надія – військовик. Але уже чотири місяці, як її статус змінився: вона народний депутат, член української делегації у ПАРЄ. Були й геть дивні заяви найвищого керівництва АІ, на кшталт «справа Савченко викликає багато запитань...». З прозорими натяками на конспірологію...
Гадаю, читачам не варто пояснювати різницю між Савченко і Коцабою в новітній історії України. Про Надію не казатиму, вона продемонструвала все своїм рішенням про голодний протест.
Про Коцабу теж не хотілося б особливо поширюватися, щоб не множити загальновідомі факти. Однак, мабуть, не вийде повністю оминути факт його присутності у Москві, де, на відміну від Савченко, він був дуже популярним у компанії її мучителів. Чим би не виправдовував Руслан свою позицію, він, мабуть, не зуміє втямливо пояснити українцям саме цього штриха власного життєпису. Моральний він – цей епізод чи аморальний, - вирішувати не мені. Навіть не слідчим СБУ, судді, який обрав запобіжний засіб, судді, який через два місяці окреслить подальшу долю «пацифіста», «правдолюба» і,.. згідно із версією Amnesty International, в’язня сумління. У правоохоронців є свої параграфи і циркуляри.
А про АІ хотілося б поговорити докладніше. Про критерії «беатифікації», адже у певних колах уважають, що стати в’язнем сумління рівнозначно долученню до сонму святих і непогрішних. Зрештою, про коректність визначення «в’язень сумління» у випадку Коцаби. В часи моєї молодості так називали, - якщо не помиляюся, - осіб, гнаних режимом за віру. Наприклад, кардинала Сліпого, Івана Геля, Йосипа Терелю – активістів руху за легалізацію катакомбної на той час УГКЦ.
А що проповідував Коцаба? Що влада в Україні недолуга? Тоді в’язнями сумління слід зробити більшість освічених і бодай трохи поінформованих громадян. Що особи, які підлягають мобілізації, мають «косити» від неї у час війни? Тоді це не віра, а, щонайменше, правопорушення. Бо навіть в мирні часи за ухиляння від призову до війська карали, не СІЗО, звісно, та все ж...
Гадаю, пан Коцаба дуже хотів бути «беатифікованим» за життя. Мої доволі надійні джерела стверджують, що він навіть просив високопосадовця облвійськкомату, аби той виписав йому повістку. Тихо так вмовляв, не на камеру, як це робив зазвичай. Аби стати «мучеником» швидко і по-дорослому: не пішов на фронт – посадили. Не вийшло... Довелося їхати до Москви, обговорювати дії київської «хунти» з Пушиліним і К. Добірне, я б сказав, товариство. Мабуть, теж потенційні «в’язні сумління» за дивною версією АІ.
Та досить, мабуть, про Коцабу. І про Amnesty International. Чомусь усі схожі правозахисні організації, яких ще вчора мали за останніх світочів у темному царстві свавілля і тиранії, нині демонструють макабричну заангажованість. Варто бодай згадати місію ОБСЄ, про яку в зоні АТО ходять доволі зловісні чутки, а в українському фейсбуку вона незабаром має шанс стати хітовим персонажем у спільнотах шанувальників чорного гумору.
Отож, шановні, після нашої перемоги не забудьмо: крім «кіборгів», героїв-мучеників Іловайська, захисників Дебальцево, маємо ще й «святих». Завдяки рафіновано-демократичним і супер-правозахисним взірцям незалежної думки, втіленим у наразі двох абревіатурах – АІ та ОБСЄ.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
