Посттравматичний синдром у переселенців: нотатки з реальності
Школяр
…Чоловік, дружина і двоє хлопців-дошкільнят, 4 і 5 років. До психолога вони звернулися, щоби підтвердити, що старший хлопчик вже достатньо зрілий, щоби готуватися до школи в новому середовищі. Але стикнулися з проблемою: франківський "Карітас" знаходиться недалеко аеропорту, відповідно з будинку чути гул літаків. І як тільки малий чув гуркіт залізного птаха, його переляку не було меж. Де міг, там і ховався… Переконати його, що війни вже немає, було досить складно.
Працювали з хлопчиком, працювали з мамою. Особисто і в телефонному режимі. Здавалося би, від зими, коли вони приїхали, минуло багато часу – але тільки влітку ситуація почала змінюватися в ліпший бік. І першим сигналом було те, що в хлопчика налагодився сон. Звісно, батьки вдячні і за продукти, і за засоби гігієни. Але особливо вони тішаться, що їхній малюк 1 вересня все-таки стане першокласником.
Маленька сім’я
…Самотня мама. Розлучена. Її 14-річна донька – хвора на дитячий церебральний параліч. Як в такій ситуації вони змогли виїхати з Донбасу, навіть тяжко уявити. Знайшли тут житло, школу. Але їхнє життя – це індивідуальний графік занять, вчителі вдома, обмеженість у русі. І повна неможливість лишити дівчинку вдома саму. Звісно, в цій ситуації мама жодним чином не може влаштуватися на роботу.
Коли допомога держави вичерпала свій ліміт, цій маленькій сім’ї залишилося лише сподіватися на благодійників. Психологічної підтримки в цій ситуації потребувала і потребує саме мама, для якої вся ситуація в комплексі стала дуже важким випробуванням. Про свої переживання дочці не розкажеш, їй і так непросто. Перед дівчинкою матері треба бути сильною. А більше, виходить, і поговорити немає з ким…
(Не)остаточний вирок
Один п'ятирічний малюк-переселенець з Івано-Франківська ще не знає, що так налякав одного дорослого чоловіка, що той від нього втік. Цей чоловік – його власний батько, який залишив їх з мамою і подав на розлучення. А втік він, бо сліпо повірив у невідворотність діагнозів, які лікарі понаписували його сину. Схоже, просто зневірився і зник. Затримка розвитку психіки і мови, аутизм… Хоча насправді кінцеві висновки щодо хлопця робити ще рано, як ми побачимо далі.
Вони приїхали з Луганщини, бо тут вже оселилася мамина рідна сестра. Жінка і мати була повністю деморалізована як вчинком свого обранця, так і хворобою дитини, самою ситуацією. Але разом сестрам все-таки легше. І мати з подвійними зусиллями взялася за сина. Зараз завдяки цьому хлопчик не говорить добре, але знає кольори і абетку, вміє рахувати. Хоча чітко говорити малюку не виходить, але все ж він старається все вимовляти правильно. Хто зна, може ці діагнози-вироки ще не остаточні?
Є надія, що любов, психологічна допомога і матеріальна підтримка поступово принесуть цим двом впевненість, що вони важливі й потрібні навіть незнайомим людям. Хоча й виявилися непотрібними своєму таткові.
***
