Одержимість жертви
Оце недавно один із відомих інтелетектуалів спробував пояснити труднощі зі сприйняттям путінської Росії, особливо, у контексті перемоги над нацизмом, тим, що вона, мовляв, одночасно була у ролі жертви і ката. Гляньмо, - направду, СРСР склав у Другій світовій неймовірні офіри (не тільки людські). З іншого боку, - веде далі наш автор, - із визволителя радянське військо стало окупантом, жорстоким, безкарним, всесильним. Наїзником, що тримав за горло пів-Європи, погрожуючи світові ядерною зброєю, цинічно насаджуючи свої правила гри, свою антигуманну «релігію», тероризуючи інших...
Можливо, у такій світоглядній конструкції є своя частка рації. Однак, як на мене, таким робом можна виправдати ледь не всю історію Російської імперії. Питання у тому, що і царі, і генсеки, і президенти Московії свідомо чи ні (радше таки цілком осмислено) спочатку прирікали країну на роль мучениці. Аби відтак, скориставшись іміджем, який, звісно, пробуджує в інших співчуття і бажання допомогти, повернути події так, аби набути статуту мучителя.
Про причини наполеонівського нашестя ті, хто перебував поза зоною досяжності російської пропаганди, знали давно. Однак мешканці однієї шостої суші щиро вважали агресором саме французького імператора, не допускаючи й думки, що саме Алєксандр І змусив корсиканця до гри м’язами. Саме він, російський самодержець, зламав Тільзітський мир, чим, мабуть, надихнув Бісмарка на його коронну фразу про угоди з Росією і папір, на якому їх написано...
Наполеон уникав сутички з Росією до останнього, і погнала його на Схід аж ніяк не амбіція стати новим Македонським. Кілька разів він давав зрозуміти московському агресорові, що здатен з’їздити по пиці (зокрема, під Аустерліцем), але щоразу «жертва» демонструвала явну нехіть до примирення. Бонапарту не залишалося виходу, лише спробувати «остаточно вирішити» питання. Як закінчилася ця спроба – відомо усім. Та після поразки французів Росія стала жандармом доброго шмату Європи.
Друга світова – мовби продовження історії. Так, СРСР став жертвою нападу нацистської Німеччини, але уся логіка його політичної поведінки, усі ці пакти Молотова – Ріббентропа, спільні паради вермахту та ЧА, - неухильно вели до відомої розв’язки. Європейський «буцефал» не міг вивезти двох диктаторів – Гітлера і Сталіна, - і сутичка між ними спровокована амбіціями обох. «Однією рукою в долоні не ляснеш», - влучно кажуть китайці.
Однак наприкінці війни – у 45-у, - СРСР набув уже статусу ката, і подальша історія тільки утвердила його. У Румунії, Угорщині, Чехословаччині...
Тому, як на мене, не варто живити ілюзій про контраверсійність нинішнього сприйняття Росії – правонаступниці жертви і агресора в одній іпостасі. Доцільніше було б проаналізувати те, що трапилося опісля, зокрема, ті військові конфлікти, в яких совєти вже не церемонилися з рольовими іграми: для Кореї, Єгипту, В’єтнаму, Афганістану аплуа зобидженого виявилося непотрібним. Відтак світ мав би остаточно упевнитися в очевидній агресивній імперській природі рашизму. Яким би він не був – царським, совєтським чи, як от зараз, - путінським.
Тепер дехто теж намагається пояснити поведінку Кремля тим, що він став жертвою «зверхнього ставлення» США та ЄС у відповідь на свою «відкритість», що Вашингтон не вважав за потрібне брати до уваги «життєві інтереси» Москви на пострадянському просторі тощо. Що ж, статус «потерпілої від всесвітньої змови» закономірно для Росії набув ознак статусу ката – в Україні, зокрема, у Криму й на Донбасі. Але досі знаходяться поодинокі «естети», що, як писав Лєц «не бажають відчути смак дріжджів утісті, яке на них виросло». Смак одержимості жертви перспективами стати мучителем...
