Об’єкт глузувань
Тепер Коломойського мусить укоськувати американський посол, аби той раптом не пустився на стежку війни з постмайданною владою. В усіх випадках зауважуємо такий рівень стосунків, який, зазвичай, не афішується в кайдашевих сім’ях українських сіл. А серед політиків чомусь це вважається не тільки прийнятним, але й до того ж – ознакою креативності...
Хоча, як кажуть, все це – умовності. Я чомусь не повірю, що пересічний американець чи німець прокидається з думкою про Україну. Як, зрештою, і поляк, у якого і без того своїх клопотів – повна голова. Тож цілком можливо і навіть точно, що усі ці волання про падіння престижу, інспіровані самими ж галасунами – радше, для хатнього вжитку, для продовження сварки на межі, де грушка давно всохла.
Як на мене, значно серйознішим є факт, що влада стає об’єктом глузувань для власного народу. Зважаючи на традиційну нелюбов нашого загалу до будь-яких урядників (вона тягла ще з часів підневільного побуту), зневажливе ставлення до різного роду інституцій має своїм наслідком відчуття уседозволеності і легковажності. Я чомусь переконаний, що усі наші катастрофи, вибухи та інші неприємності певною мірою – результат не стільки прогнилих труб, поіржавілих газових вентилів, а переконання тих, хто відповідає за їхній стан у тому, що все можна залатвити, помастивши руку чергового контролера.
Як я розумію, уся система влади в Україні налаштувалася на самознищення. Це погано? Не факт. Те, що жити серед хаосу і невизначеності не надто комфортно, – лише один бік справи. Інший – набагато оптимістичніший. Стаємо свідками того, як колись добре налаштований механізм дає збої, дихає на ладан, а, отже, колись самоліквідується, як герої фантастичного бойовика. Тобто реформи, про які не втомлюються нам говорити ось уже півтора десятиліття, стануть наслідком не зусиль говорунів, а результатом логічного процесу розвитку суспільства. Справді, безвихідь приховує у собі йоту надії, що вона не триває довго.
Як добре, що захопившись цією грою, нині всесильні не мають часу на те, щоб зауважити початок свого ж кінця.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
