Неуникність поразки
Для інших – підтримка міжнародної спільноти, санкції Заходу, рахітичний стан російської економіки. Словом, говорити – не переговорити.
Але для мене особливо показовим видається один скромний, на перший погляд, факт із учорашньої новинної стрічки. Польський Сенат рішуче і категорично відмовився засудити спільно із Росією історичну спадщину ОУН-УПА. Спікер Богдан Борусєвіч прямо пов’язав зростання популярності «бандерівців» та ідеології радикального українського націоналізму з актуальним моментом російської агресії.
Це, попри будь-які компліменти, революційний зсув у політичній практиці наших сусідів. Утім, - це і привід для ревізії оцінок українських президентів, яким доволі часто діставалося на горіхи за політику «примирення і прощення». Особливо, в Галичині, мешканці якої, з одного боку, були в різні часи і через різні обставини, базовим електоратом для Кучми, а відтак Ющенка, але не могли вибачити їм «колаборацію перед поляками».
Два роки тому українсько-польська дискусія про спадок ОУН-УПА сягнула апогею у контексті річниці так званої «волинської різні». Тоді польський сейм розколовся у питанні про визнання цієї трагедії «геноцидом поляків». Ситуація направду балансувала на фатальній межі, переступивши яку, дві сусідні країни відтак опинилися б у стані конфронтації та ворожнечі. І що цікаво: 2013-го з’явився на світ Божий документ, аналогів якому не знає світова практика. 148 народних депутатів тодішньої Верховної Ради України (членів фракцій Партії регіонів і КПУ) звернулися до польських колег з пропозицією визнати «волинську різню» геноцидом поляків. Якщо хтось досі мав сумніви у тому, з якого центру надійшла така вказівка «хохляцьким холуям», то тепер, порівнявши її з учорашнім російським закликом до Сенату, цей легковірний мав би позбутися останніх ілюзій.
За два роки маємо геть іншу ситуацію. Змінилася Україна і українці. Змінилася Польща і поляки. Не тільки у сенсі активного спільного спротиву російській агресії. Але, як мені здається, у поступові на шляху переоцінки цінностей та історичного спадку. Ми, - разом із західними сусідами та союзниками, - стали європейцями у ставленні до історії, відкинули давні практики «жити минулим» і спробували «жити нинішнім і майбутнім». Прокляте «вчора», яким досі маніпулювали вороги і недоброзичливці, яким послуговувалися політичні шахраї і відверті агресори, стало просто уроком, добре вивченим, сповненим застережень, але аж ніяк не керівництвом до дії зараз, вже. І завтра теж - ні.
Між тим, на північ від Хутора Михайлівського, у країні, яка донедавна викохувала ілюзію про наддержаву, саме минуле стало інструментом управління мізками мільйонів. Настільки зручним інструментом, що 90 відсотків росіян втрапили у ментальну пастку, про яку відчайдушно написала Марія Стєпанова на Colta.ru. «Ця зачумленість минулим, - зауважує вона, - не схожа на жодну з відомих мені недуг, і вона потребує аналізу та лікування.Нездатність розташувати між собою і минулим холод бодай якоїсь відстороненості, відсутність дистанції і навіть бажання дистанціюватися від того, що вже відбулося, уможливлюють дивні трансмутації. Коли минуле і сьогодні співіснують з такою інтенсивністю, майбутнє робиться непотрібним – і найбільше нагадує сповзання в Аїд».
Саме така світоглядна пастка зумовить нищівну поразку не тільки Путіна і путінізму. Вона позначиться на персональних долях тих, хто хвацько і беззастережно прийняв запропоновані кагебістською клікою правила гри, розраховуючи на сумнозвісні російські «авось» і на «шару». Ця зарубка мулятиме не тільки тим, хто щойно передчуває перспективу затяжної постімперської депресії, вона дасться взнаки поколінню, змушеному «вигрібати з Аїду», вчитися жити, як нормальна нація, - не у минулому, а нині і завтра.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
