Наука ненависті
Вам ніколи не спадало на думку, наскільки змінилися ви, ваша родина, ваші близькі і знайомі за час, що минув від того фатального нападу «Беркуту» на беззахисний студентський Майдан?
Вам не здається, що хтось наполегливо і послідовно заповзявся записати нас з вами на курси ненависті. Спочатку вони видавалися короткотерміновими, такими собі, - якщо порівнювати з мовними, тона рівні володіння «зі словником». Відтак «педагогам» здалося, що їхні вихованці надаються до більшого, і вони вирішили продовжити свої лекції і практичні заняття.
Ми вже звикли прокидатися і, увімкнувши телевізор чи комп’ютер, отримувати чергову денну пайку негативу. Далебі, не такого, що пригнічує, а навпаки – активізує ненависть до всього і всіх – до влади, реальних і вигаданих ворогів, до тих, хто поруч, хто промовить слово, по-своєму потрактоване нами. Ми злимося навіть на небо, а відтак, спохопившись, починаємо заспокоювати власне сумління простим і не надто втямливим силогізмом: ми грішні, Бог посилає нам випробування, аби ми стали сильнішими.
...Аби ми стали сильнішими? Тобто сильніше зненавиділи супостата? Гучніше накликали на його голови і військо неймовірні прокляття, жахи і кари єгипетські?
А, може, навпаки? Може, Всевишній, випробовуючи нас, прагне з’ясувати нашу людську якість: уміння залишатися людьми попри трагічні обставини і втрати, здатність адекватно сприймати те, що маємо, і, звісно, вільно обирати алгоритм подальших своїх кроків.
Це – найвище випробування, оскільки воно здатне спровокувати незворотний ефект доміно не тільки у середовищі зрілих, самодостатніх людей. Ви ж погляньте, як поводяться наші діти: серед їхніх вуличних забав (не кажучи вже про комп’ютерні) наших добрих і слухняних чад найпопулярнішими стали війнушки з москалями.
Підозрюю, що по той, протилежний бік – не барикад, а таки реального фронту, - пацани завзято розстрілюють «правосєків» і «бандерівців». Це – не просто постшокова реакція на десятки смертей, це – смію думати, - цілком нова якість людських стосунків, яка може, - за посередництвом нових поколінь, - продовжити тяглість традиції, здавалося б, забутої, притлумленої і засудженої людством сімдесят років тому.
Без сумніву, нам не оминути трагічних ексцесів, нам доведеться пережити і свою «оклахома-сіті», і судити своїх тімоті маквеїв . Бо багато серед тих, на чиїх руках вмирали наші хлопці під Зеленопіллям та Ізвариним, повернуться до мирного життя (як би не завершилася ця дивна війна) з твердим переконанням, що зненавиджене ними зло можна поконати лише силою і зброєю. Ми матимемо своє "поств’єтнамське", "постафганське" покоління, і з цим треба звикнутися.
Як, зрештою, й з тим, що нам протистоїть інший світ. Якого не варто ненавидіти, його слід сторонитися, намагатися будь-якою ціною застерегтися від його агресії. Адже, погодьтеся, ми не живимо особливої ненависті до канібалів, сприймаючи їх як "інших", і жодним чином не практикуючи їхнього трибу життя.
Ті, хто сьогодні із дивною зловтіхою «розшарює» у соцмережах страхітливі фото убитих терористів, жертв збитого Боїнга, самі того не усвідомлюючи множать бацили ненависті. Не без того, - ці кадри мусять стати доказами на майбутніх кримінальних процесах, але одна справа, коли їх вивчатимуть фахівці, інша – коли ними укорінюється думка про «симетричність» відповіді на зло.
Тим, хто нині завзято закликає до запровадження воєнного стану, наполегливо раджу послухати ветеранів совєтських неафішованих війн, вивчити порівняльну аналітику мілітарних потенціалів Росії та України, а ще – бажано – почитати дугінське божевілля, яке, на жаль, стало основою ідеологічної і воєнної доктрини Кремля. І зрозуміти одне – природне прагнення зберегти Україну містить у собі певні контраверсійні складові. Бо що таке країна? – терен чи люди, які його населяють, які є носіями певних ціностей, певних традицій, і – що найважливіше, - певних мрій. Я дуже не хотів би, щоб обороняючи терен, ми втратили людськість і дозволили бажанню помсти затуманити наші світлі мрії.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
