Наша "чужа" війна

Нагадаю, що тоді відбувалося. Ви забули, як військові на той момент вже здали Крим без жодного пострілу? Забули, як "елітні" підрозділи здавали ополченцям і російським найманцям зброю і техніку? Як міліція в'язала на погони георгієвські стрічки? Як генерали зливали армію гуртом і вроздріб?

Тоді між ордами "ополченців" і Києвом не було нікого. На нас чекав Крим розміром із Україну. 

Саме тоді з'явилися добровольці. Прості хлопці, які прийняли рішення, що так не буде. Навмисно не стану писати назви батальйонів, бо хитрожопі політики розхапали ті назви і зробили собі з них політичні бренди. Але тоді і там політиків не було. Там були прості добровольці, які стали під Донбасом як ті триста спартанців. Вони заставили армію стояти і тримати свої позиції. Вони переломили ситуацію.

То вже зараз їх звинувачують у всіх гріхах війни, у некерованості і некоординованості. Бо "керовані" і "зкоординовані" армія і міліція драпали, кидаючи все. А ми не мали, що кидати, бо в перший бій ми заходили із карабінами, обрізами і ПМами. Проста граната - то була нечувана розкіш.

Саме так, майже голими руками, було зупинено путінський бліц-кріг. 

Потім, вже разом із військовими, ми зменшили територію Лугандона втричі. Потім всі видохлися і почалися переговори. Довгі, брехливі, але почалися. А ще місяць перед тим із "хунтою" ніхто навіть говорити не хотів. Нам полонені сєпари в лице кричали, що вони за тиждень будуть в Києві, а за місяць у Львові. Багато ще що кричали. 

Тож, кажете, дарма загинуло стільки молодих хлопців? То не наша війна і на Донбас нас ніхто не гнав? Помиляєтесь. То наша війна і наша плата за те, що війна лишилась там. Там, де ви про неї чуєте і бачите тільки з новин. От тільки ніколи не кажіть більше цього, коли поруч з вами молоді і не дуже жінки в чорному...