Між краплями дощу
Щодо зміни еліт, то її, на жаль, не передбачається. Навіть на позачергові вибори Президента ми йшли, взявши за дороговказ старий анекдот: „Два пси зібралися на вибори. „За кого голосуватимеш?”, – запитує один. „А мені байдуже – чи за Герасима, чи за академіка Павлова...”.
Переконання про тяглість ситуації „вибору між поганим і гіршим” грунтується на тесті, який запропонує нова Конституція країни. Якомусь ім’ярекові, цілком можливо, буде байдуже, у кого із президентів бути ймовірним прем’єром. Прагматичні особи, очевидно, ставитимуть на статус-кво, за якого, радше, президенту випадає бути „при прем’єрові”, тобто на повноваження, виписані для глави уряду. Про ідеологію, світоглядні засади тут не йдеться, радше про те – хто у хаті господар.
Оскільки вибору фактично немає, то ми робимо свій, – життєвий, приземленіший і зручніший. Голосували емоціями (хіба не так відбулося 25 травня?). Зневіра та апатія сягла апогею, бо висловитися проти всіх – теж вибір, який не спричинить особливих наслідків. За когось віддасть голоси лише дорога родина, і якщо вона чисельніша від челяді опонента бодай на одну особу, то країна матиме очільника. І система працюватиме, – із корупцією ще вищого порядку, позаяк сімейні узи пов’язуватимуть обранця ще міцніше. «Спроби консолідувати довкола себе олігархів презентуються як необхідність з огляду на зовнішню загрозу, однак консервування олігархічної системи, до роботи в умовах якої цілком звик за попередні десятиліття сам Порошенко, матиме негативний вплив на середньо- та довгострокові перспективи країни. Адже вони під прикриттям демонстративних «патріотичних» заяв (як-от Ахметов) та навіть дій (як-от Коломойський) і далі відстоюють свій особистий інтерес за рахунок держави», - пише у "Тижні" Олесь Олексієнко.
До слова, про корупцію. Вона процвітатиме у нас доти, доки держава братиме плату у вигляді податків за невиконану роботу. Тобто, – не гарантуватиме прав платникам, не забезпечуватиме належного рівня безпеки, не упорядкує систему правосуддя і таке інше. Податки у нашому випадку можна розглядати як хабар, бо, заплативши їх, українець резонно розраховує на лояльність держави у випадку його не надто правомірних вчинків.
Вірус недовіри до всіх і вся лише стверджує невеселу висновок: за роки незалежності жоден із владних мужів, жодна державна інституція не доклали потрібних зусиль до формування так званого суспільного капіталу. Про власні статки вони дбали, без сумніву, усі. "Треба чесно визнати, що попередні 22 роки державотворення насправді виявилися пропащим часом, бо все, що там створили, не витримало навіть найпершого іспиту, розвалилося, бо було гнилим, нежиттєздатним. Це, до речі, оцінка і «видатних державотворців» Кравчука, Кучми і Ющенка. Було б наївно вважати, що деградація держапарату, найважливіших інституцій почалася лише за Януковича», - зауважує Ігор Лосєв у "Тижні".
А суспільний капітал – це щось нематеріальне, це власне і є ота довіра: платника податків до влади, клієнта до банкіра і навпаки, пацієнта до лікаря, читача – до журналіста... Маючи його, можна думати й про вибір, і про стратегію. Втративши або ж не здобувши – нидіти у безвиході і депресії. Хто із тих, хто входить у команду Порошенка, бодай заікнувся про суспільний капітал?
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
