Майже наша Європа
Однак саме в останньому є найбільше застережень та перепон. І продиктовані вони не стільки ситуацією в самій Україні, яку, далебі, важко назвати стабільною, як поставою найбільших сусідів Києва – Москви та Варшави. З першою зрозуміло, – повноцінне приєднання колишньої, життєво важливої у всі часи і за усіх режимів колонії до ЄУ, поставить жирну крапку на будь-яких псевдоінтеграційних спробах, мінімізує російські впливи на український ринок, спонукає до подальшої мілітаризації західних регіонів Федерації (куди вже далі?!) з метою протидії „агресивному блоку НАТО”.
Але, мабуть, євробюрократам більше залежить не на протидії Москви (її можна загнуздати санкціями «надцятого» рівня), як на польському прикладі принципових позицій у середовищі так званих „новоєвропейців”. Брюссель і Страсбург, хоч і не схильні до пом’якшення стосунків з Росією, та все ж намагаються досі, навіть після трагедії з Боїнгом-777, вибудовувати стосунки з Кремлем з урахуванням меркантильних інтересів. І вперта Варшава, – з яких би мотивів вона не робила цього, – з її принциповістю щодо російських питань, часто стає на заваді, як видається єврочиновникам, „конструктивного діалогу”. Пригадаймо бодай рішення Польщі надати свої терени для дислокації американських протиракет. Дискусія з цього делікатного питання, на наш погляд, була дуже показовою, і дала знати Варшаві, що їй варто замислитися не лише над реакцією „ерефії”, але й над фактом присутності в європейській верхівці поодиноких носіїв відверто антиамериканських настроїв. Обережний євробюргер чи пересічний єврорантьє побоюється Росії, але його застереження перед вашингтонською експансією також цілком серйозні.
А якщо Україна повноцінно долучиться до ЄУ, то не варто довго гадати, що вона тільки зміцнить позиції табору новобранців. І йдеться не тільки про чергові проблеми на східному кордоні, який має цілком реальні перспективи перетворитися на нову „залізну завісу”, йдеться ще й про ментальні особливості мешканців колишнього соціалістичного табору, які, на відміну від „староєвропейців”, не заплющуватимуть очей на свавілля колишньої метрополії. Інша річ, що, на мою думку, з Україною Європа набуде природніх рис довершеної системи – з огляду на ринки, цінності і перспективи майбутньої конкуренції і з Америкою, і, як це нині не виглядає парадоксальним, з Азією. Останній чинник дуже важливий, оскільки Україна – велика християнська держава, і всі європейські застереження щодо цивілізаційних пріоритетів, які, почасти, позначилися і на конституції ЄС, матимуть цілком легітимне вирішення.
Тепер, як на мене, Європі залишається одне – розвивати внутрішнє розуміння своїх громадян у потребі завершення споруди власного дому. І ще, але це стосується, радше, політиків, наділених можливостями артикуляції тих чи інших суспільних думок, – „не формулювати речей, котрі вбивають надію”. Це формулювання Андруховича з його відомого виступу під час вручення Ляйпцизької книжкової премії «До європейського порозуміння». Тоді письменника вразили слова Комісара Європейського Союзу з питань розширения Ґюнтера Фергойґена про те, що через 20 років усі європейські країни стануть членами Євросоюзу – за винятком країн-спадкоємниць СРСР, які сьогодні ще не в ЄС.
Хоча, з усього зрозуміло, що навіть сформулювані деякими скептиками речі, не вбивають надії, а, навпаки, – лише зміцнюють її.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
