Ліки від "Стокгольмського синдрому" сталінізму. Повна версія. Частина ІІ

Характеристика достатньо точна, щоб взяти її, скажімо так, за основу і досліджувати, адже такий масовий психоз, формування такого масового психотипу заслуговує на особливу увагу.

Інтелектуали вже досить давно дійшли висновків, які допомагають визначити причини наростання серпасто-молоткастої ностальгії та активності, з якою вона підживлюється та штучно нагнітається, що також робила колишня українська влада. Щодо ролі останньої, то причини тому безумовно політичні. Сучасна українська держава не здобула перемог, якими можна було б пишатися українцям, тож для підтримання на певному рівні почуття гордості доводиться пропонувати пишатися перемогами минулими. Така схема майже безвідмовно діє в Росії, де цей процес наростання совєстької ностальгії на разі дуже глибокий і продовжує прогресувати з подачі офіційного Кремля.

Але при цьому, у Януковича і його ПР вибір впав на, так звані «ідеологічні свята», породжені міфами радянського розливу, навколо яких будувалася і будується кремлівська ідеологічна доктрина. Доктрина, яка акумулює цінності принципово чужі для українців та ворожі до всього українського.  

В тому числі, і особливо це міфи про «велику перемогу», які взяв на озброєння режим Януковича задля реалізації програми власної легітимізації на противагу своїм політичним та економічним невдачам та відвертій бездарності, загравання з електоратом КПУ, прив’язки на підсвідомому рівні емблеми ПР до бренду військових подвигів, перемоги над «фашистськими загарбниками», а тим часом фашистів «ліпили» з тодішньої опозиції, головним чином зі «Свободи».               Не вичавивши достатньо матеріальних ресурсів із статистичної похибки власної жадоби влада на честь цих «свят» (численні «дні визволень») дати натовпу і хліба і видовищ. Пізніше почали обмежуватися видовищем, на кшталт концертів з піснями про Росію. Ближче ж до виборів, скоріш за все, планувався перехід уже до хліба, гречки, ковдр чи на що там ще вистачить фантазії.

В Україні ця ідеологічна доктрина і так тріщала по швах, але, з огляджу на те, скільки було зроблено для того, щоб відбити в громадян України і бажання і здатність вивчати та аналізувати інформацію, яка є у вільному поширенні, і на основі цього формувати об’єктивні висновки на противагу багаторічній діяльності радянської пропагандистської машини, про події, навколо яких ця доктрина вибудовує свою тезисну базу, навіть такі незграбні спроби давали певний результат. 

В Україні не було проведено люстрацію, як це зробили, наприклад, в Польщі. Тому не вдалося викорінити систему чужих і штучно насаджених цінностей. Тому зараз над українцями нависла загроза найбільшої в короткій історії незалежності поразки, наслідком якої буде потрапляння до новітньої тюрми народів, з якої не буде виходу.

В тій же Росії свіжим ковтком думок та поглядів на події Другої світової війни став документальний серіал "Друга світова війна: день за днем" 2005 року, основний об'єм робіт навколо якого здійснив російський історик та документаліст, що народився у Севастополі Віктор Правдюк.

Справа в тому, що Правдюк як раз відноситься до вузького кола осіб, які не дивляться на ті історичні події через призму стереотипів, сформованих радянською та пострадянською неоімперською пропагандою. Він не боїться заявляти про злочини більшовизму, не боїться ставити його в один ряд з фашизмом та нацизмом, за що його дуже критикують у Росії, традиційно для таких поглядів називаючи фашистом.

Так, йому належить вислів про сталінізм як суспільне явище в Росії: "Повернення до Сталіна – повернення до важкої, а можливо невиліковної хвороби".

Серед його сміливих заяв виділяється та, яка спровокувала небувалу істерику, було твердження про те, що перемогти у війні можна було без Сталіна. На тлі певного відродження культу цього кривавого диктатора, вона мала нечуваний ефект, шквал критики та звинувачень.

Для порівняння, у відповідь на заяву Путіна про те, що "вони" виграли б війну без України, адекватної реакції з боку офіційного Києва та українських дипломатичних кіл не було. На жаль.

Так от, в одній з численних серій документального серіалу "Друга світова війна: день за днем" (всього 96 серій, присвячених кожному місцю війни, а також особисто керівникам деяких держав учасниць), присвяченій жовтню 1942 року, промайнула абсолютно скупа й суха згадка про Українську повстанську армію.

Правдюк лиш наголосив, що в цей період було створено УПА, яка воювала за незалежність Української держави.

Звучить дико як для представника умовної групи науковців у Росії, які займаються вивченням історії Другої світової війни. Вірніше вони займаються вивченням Великої вітчизняної війни. Уже сам цей термін останнім часом став причиною запеклих дискусій і навіть опинився серед списку причин для з'ясування стосунків між тими чи іншими політичними групами на ідеологічній основі.

Ніяких казок про фашизм, колабораціонізм, зрадництво і тому подібне. Суха констатація факту. Відношення адекватної людини.

До слова, варто сказати, що Віктор Правдюк, не позбавлений "вєлікарускава" мислення, в тому числі, його прояви яскраво видно і під час перегляду вже згаданого документального серіалу.

Автор фактично ігнорує внесок народів, поневолених більшовиками у перемогу над нацизмом. Напрочуд часто звучать вислови "русскає аружиє", "русская воінская слава" і тому подібне. Це теж більш, ніж несправедливо, адже, якщо в деталях розглянути внесок українського народу в цю боротьбу, то він, по суті не менше за інших заслуговує на звання народу-переможця.

Його, в принципі, можна віднести до групи осіб, чиї погляди схиляються до "імперських" в більш класичному несовєтському розумінні, ностальгії не за "вєлікім і нєрушимим", а за спадщиною Російської імперії, умовно кажучи, до революції, до 1917 року. Тобто, якщо в одних чітко проявляється ностальгія за СРСР, то в нього – значною мірою такі почуття викликає суть держави під правлінням Романових.

Попри це, таке твердження є лише винятком, який підтверджує гнилу та фальшовану суть офіційної кремлівської пропаганди щодо діяльності ОУН та УПА, а також регіональний характер даних організацій та формувань, адже не секрет, що націоналістичне підпілля діяло практично по всій Україні, в тому числі, на Сході.

Крім того, Правдюк всерйоз займається розвінчуванням інших міфів, зокрема, що стосуються голодомору. Так, він стверджує, що радянська історіографія подає невірні факти, мовляв не було грошей на індустріалізацію і потрібно було забирати у людей. Недавно опубліковано кілька раніше засекречених документів про зовнішній борг СРСР: з 1926 по 1934 роки він збільшився мало не в 15 разів. Це свідчить про те, що Захід давав кредити, гроші в держави були, а причина колективізації була політичною. Для того, щоб влада більшовиків утвердилася раз і назавжди, потрібно було зламати народу хребет, і вони його переламали – колективізацією, голодом.  

Це варто помножити на події 1917–1932 років в Україні, коли український народ зі зброєю в руках захищав своє право на самоідентифікацію, на волю, на свою мову та культуру, про що свідчать документи, які не так давно розсекретили.

Великий об’єм роботи над цими архівами здійснив голова Київської міської організації Товариства Меморіал імені Василя Стуса Роман Круцик. На основі його праць було створено експозицію «Народна Війна». Відповідно до поданої в документах статистики, в період 1917–1932 років «червоними» було знищено 400 тисяч учасників повстанського руху в Україні. Виступи ці різко припинилися взимку 1932–1933 років.

Виступи різко припинилися. Ще одним цікавим фатом стало те, що ще до 1932 року, совєтською владою було введено документи, які були аналогом сучасних актів реєстрації сімейного стану, але суто для селян, щоб контролювати пересування і можливий відтік селянського населення. У 1933 році ці документи різко зникли. Не важко здогадатися, чому.

Найстарше покоління людей, які зараз ще живі, це ті, хто народився у 1920-ті роки. Тому вони здебільшого не пам’ятають подій, які відбувалися в Україні в ті часи. Пам’ять про ці події мають донести до людей історики…

Лише сам факт такого перелому, різкого припинення опору, який не мав конкретного центру, в разі знищення якого вся система, якби така була, могла бути паралізована. Та навіть у такому разі різкого перелому статись не повинно було. Оскільки ж повстання були розрізненими, часто стихійними, то влаштування штучного голодомору могло бути чи не єдиним способом одним зусиллям придушити повстанський рух у такий термін і так синхронно.

Повертаючись до доробку Віктора Правдюка, ще одним цікавим напрямом його діяльності є розвінчування міфу протагонізму совєтського режиму. Він неодноразово заявляв про те, що нацизм і більшовизм потрібно ставити в один ряд, що це людиноненависницькі садистські ідеології, а також нагадав невігласам, що фашизм і нацизм – це різні речі, окремі ідеології, різні режими.

            http://www.youtube.com/watch?v=JiM4WgP8l4E

Натомість ті ж таки невігласи таврують його «фашизмом» і як і всіх критиків Сталіна, антирадянщиків, а також просто тих, хто відстоює інтереси національних держав і їх народів...