ЛГБТ і вибори
Цього року в Україні відбудуться місцеві вибори. Міськими головами у Польщі, Німеччині, Франції, Північній Європі і навіть Мексиці ставали відкриті геї та/чи лесбійки, що вже говорити про трансгендерних депутатів національних парламентів. Оце - відкритість, свобода і політична активність ЛГБТ.
В Україні ж все навпаки. Ми усі дивуємося, лаємо, дратуємося і обговорюємо прожекти інших, замість створення своїх. Звісно, нічого не робити і публічно боротися за речі, які нікого не хвилюють, набагато важливіше, ніж робити щось дійсно велике і визначальне.
До речі, під час цьогорічного Прайду у Києві часто згадувалася постать Харві Мілка. Нагадаю, що Харів Мілк був першим відкрити геєм, обрани на державну посаду в США у 1978 році. Завдяки його наполегливості був прийнятий закон міста, що захищає права представників сексуальних меншин, а також була зірвана спроба затвердити дискримінаційну поправку до закону штату Каліфорнія. За свою правозахисну діяльність Мілк та мер Сан-Франциско, який його підтримував, були вбиті.
А тепер нескромне питання: скільки гей-активістів, не звичайних хлопців, а саме тих, що дають коментарі і очолюють організації, було вбито за роки незалежності? Знаєте, чому так? Тому що їхня діяльність не несе ніякої загрози ані суспільноу ладу, ані морально-етичним переконанням якоїсь частини населення, ані вносить щось нове у політичне та повсякденне життя українців.
Загалом, якщо немає різкої реакції консервативного суспільства на ідеї та пропозиції ЛГБТ-активістів, то, виходить, ці ідеї і прожекти не йдуть далі офісів та вузьких кіл соціальної групи. Власне, простіше це називається «імітація бурної діяльності».
Чи знизився рівень ворожості суспільства до представників іншої національності, релігії чи сексуальної орієнтації? Ні. Що помітного та гучного зробили представники ЛГБТ громадськості для подолання стереотипів? Нічого.
Жити у Києві і проводити Прайди, фестивалі та культурні події – це не змінить суспільство. Пострадянські країни завжди звикли вважати, що столиця – це ще не вся держава. Тому лише коли гей-парад відбудеться у Харкові, Львові чи Одесі – можна буде говорити про організований рух і активізм.
Повертаючись до Харві Мілка і місцевих виборів. Багато активістів завдяки своїй близькості до центрів влади спілкуються і є знаними у політичних колах. На тому ж Прайді у Києві були представники Блоку Петра Порошенка. Та чи побачимо ми реальних відкритих геїв та лесбійок на реальних виборах до місцевих рад? Нехай би партія Президента "Солідарність" висунула ЛГБТ-активістів на місцевих виборах хоча б у великих містах, чи вся готовність сприяти геям та захищати їх права вичерпується піаром на публічних заходах?
Простіше всього сказати, мовляв, ой, партії консервативні, тому не хочуть забруднити свій імідж представниками ЛГБТ спільноти. Але це, направду, абсолютно не так.
Якщо дійсно активісти є активістами, ведуть адвокаційні кампанії і займаються лобістською діяльністю, то для них не є проблемою домовитися із осередками партій чи окремими політиками про висування та підтримку на виборах. Якщо навіть при статусі помічника одного із наближених до лідера однієї партії депутатів активіст не може стати бодай кандидатом-мажоритарником – це показує ціну такого активіста.
Більше того, саме у Києві ніхто не заважатиме кандидату-гею балотуватися на виборах міського голови. Однак, чи стане духу кабінетним та фейсбучним активістам наважитися на долю Харві Мілка?
Тут ми підійшли до головної проблеми: більшості людей набагато зручніше сидіти у кріслах, говорити на беззмістовних нарадах та їздити по закордонах, аніж щось брати і робити у своїй державі. Окрім того, вони банально бояться повторити шлях містера Мілка, адже, незважаючи на усі запевнення Заходу, рівень толерантності у суспільстві аж ніяк не підвищився за останні роки.
Тобто, можна без кінця лаяти якогось політика, який виступає за заборону абортів чи криміналізацію ЛГБТ стосунків, а от докласти зусиль і бути хоча би першим кандидатом – відкритим представником спільноти на хоча би місцевих виборах – не можна. Тоді в чому ж полягає сміливість, активізм і діяльнсть?
Коло замкнулося. Без активних, можливо, провокативних дій на рівні представницьких органів влади суспільство ніколи не почує голос декількох ЛГБТ організацій. Організації ж ці продовжують імітувати діяльність, говорячи про закони, поправки, рішення й інше паперове сміття, яке не має стосунку до реального життя і реальних людей.
Вести відкриту політичну кампанію і показати хоч раз за 24 роки незалежності, що в Україні може бути перший гей-депутат чи міський голова – це непідйомна задача для активістів, які живуть у своєму міфічному світі. Шкода.
