RSS
ПОЛІТИКА БЛОГИ

Крим і ритуальні танці Кремля

Незалежно від того, чи вдасться Путіну «розхитати» південні та східні області України, пробити сухопутний коридор у Крим, на українському півострові доведеться спотикатися постійно. Відступ із Криму спричинить серйозні внутрішні проблеми
Крим і ритуальні танці Кремля Фото: AFP
 23 грудня 2014 року Голова Ради Федерації РФ Валентина Матвієнко запропонувала визнати незаконним рішення Політбюро ЦК КПРС і Верховної Ради СРСР про передачу Криму Україні в 1954 році. Для цього готується проект нормативного акта, на отримання яким належної ваги розраховує Кремль з огляду на рішення міжнародного суду ООН про необов'язковість дозволу центральної влади для проведення референдуму про самовизначення регіону.

Зрозуміло, що роль верхньої палати парламенту, як і інших державних інституцій РФ суто ритуальна, а рішення приймають в кремлівських казематах Володимиром Путіним. Автор не вважає у вступній частині статті згадувати посаду цієї людини, оскільки враховуючи багатовікові особливості національного характеру росіян та суті держави, в якій вони живуть і яка з їх характеру витікає, назва посади не має значення. Князь, цар, імператор, генсек, президент… кривавий тиран – ось те, що криється під цими регаліями. Все це, звичайно ж, лірика, а історико-політичні передумови сучасних відносин Києва та Москви – тема окремого матеріалу і навіть не одного. Тож повернімося в наш час.

Відразу з’явилися варіації на тему: навіщо. Спроба додати собі аргументів у кримському питанні на міжнародній арені, позначення крайньої точки, після якої відступ для Кремля не є можливим, боротьба із санкціями (як аргумент в міжнародних судових інстанціях), спроба нівелювати численні міжнародні документи, на яких є підпис Росії і які визнають приналежність Криму Україні.

Крим

Об питання Криму ще довго і часто спотикатимуться як Київ, так і Москва.

На прес-конференції 30 грудня Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк заявив, що українська влада наразі не має швидкої відповіді, як повернути Крим:

«Швидкої геополітичної відповіді, як повернути Крим, зараз немає. Але його анексію ніхто не визнав. Якщо його не повернемо, це зроблять наші діти чи онуки».

Відповідь насправді є, але вона нікому не сподобається, бо полягає в тому, що де окупація півострова може бути здійснена лише шляхом військової операції в самому Криму і не тільки там, а також у міжнародній політичній дипломатичній грі на грані фолу, на фоні такої ж цинічної брехні, яку ми чули від Путіна у березні 2014 року, смертей, руйнувань…

По-перше, на це ніхто в Києві не піде.

По-друге, Україна не має таких сил і ресурсів, а на міжнародну підтримку в такому випадку розраховувати годі.

В тому, що «сильний прем’єр» розписується у власному безсиллі або безсиллі взагалі офіційного Києва у вирішенні даної проблеми зрозуміло і так. Проте, набагато більш красномовним фактом є те, що інформацією ZN.UA Яценюк просто не захотів створювати в новому Кабміні міністерство з питань окупованих територій, якими на разі є Крим та частина Донецької і Луганської областей, мовляв, нехай цим питанням займається Президент Петро Порошенко.

Все це є не що інше, як споконвічна гра українських політиків, яка основним завданням для гравців визначає перекладення відповідальності на інших. Яценюк відмовився займатися окупованими територіями, отже, це питання його взагалі мало цікавить, а відповідальність хай несе головнокомандувач в особі Порошенка. Останній хоче воювати з Яценюком руками Турчинова та ще й перекласти на «пастора» значну частину відповідальності за те, що відбувається на східному фронті. Крайній, як завжди, народ.

Не менше, з тим, осиротіла Таврія є і буде проблемою не лише для офіційного Києва та українських політиків, котрим цим питанням будуть дорікати завжди. Це є валіза без ручки і для Путіна… а ручка завалялася в Північному Причорномор’ї… українському. Нема і думки заперечувати тези про те, що кремлівському диктатору потрібна вся Україна.

Щодо Криму, то банальна відсутність повноцінного сухопутного сполучення з півостровом робить і так проблемний для Москви регіон не підйомним. Крім того, потрібно враховувати і політичні причини.

Києву не можна допускати економічної інтеграції Криму з Росією, якщо йде мова про його де окупацію, проте підтримувати зв’язки шляхом постачання електроенергії тоді коли жителі континентальної України мерзнуть і страждають від перебоїв електрики – не інакше як злочин.

Україна або Росія

Під час своєї промови 4 грудня 2014 року Путін заявив, що Крим для Росії має «сакральне значення», як Храмова гора в Єрусалимі для тих, хто сповідує іслам та іудаїзм.

Українська блогосфера не може нарадітися стрімким падінням цін на нафту. Воно сильно б’є по російській сировинній економіці разом із санкціями. Суб’єктивний український погляд на Росію каже, що якісь політичні зміни, як наприклад, зміна політичного режиму чи розпад неосовєтської імперії Путіна можливий хіба тоді, коли оскаженілий від голоду плебс почне піднімати голодні бунти.

Проте, і на це надто покладатися не слід. Адже, Путін та його оточення активно працюють над усуненням і цієї проблеми, яку на їх думку дозволить «вирішити» поглиблення ізоляції Росії.

Загалом зараз стоїть питання хто з нас «лусне» першим, але доводиться констатувати, що запас міцності Кремля на разі більш значний, ніж той, що маємо ми. Тому сподіватися і чекати, поки кане в лету головний ворог української держави і нічого не робити для власного порятунку – повний абсурд.

Крім того, досвід «братських» стосунків показує, що Московія навіть захлинаючись власною кров’ю, все одно з кимось воюватиме, при чому із ще більшим остервенінням. Це має бути ще одним стимулюючим фактором для України.

Однією з проблем, яка виникла у Путіна з Донбасом це те, що там під «п-перемир’я» цієї війни фактично відбулася зміна кримінальних еліт. «Старих донецьких» потіснили «нові» - до зубів озброєні та фактично безкарні й безконтрольні. Яке б там загострення нам не світило, проте ці люди у наступ на українські позиції не підуть. Їм набагато зручніше дробитися на нові сільські республіки і вимагати від Москви гроші, а від Ахметова – «гуманітарку» у вигляді алкоголю та цигарок, ніж воювати. З ними потрібно щось робити. Тому в короткій перспективі вони можуть офіційно стати військовослужбовцями ЗС РФ. Нещодавно Кремль дозволив іноземцям служити в лавах своєї армії. Таким чином, колабораціоністи з українськими паспортами можуть стати військовослужбовцями країни агресора, а вже потім з ними можна буде робити все що завгодно і цілком легально. Вони зможуть «заблудитися» десь в Україні, перекочувати в Чечню, Камчатку чи Забайкалля, а можуть і сісти в тюрму або «зникнути безвісти» десь на псковському кладовищі.

Путін вже зрозумів, що вмотивованої армії з місцевих створити не вийде. Організованої – також. І те і інше – взагалі не обговорюється. Наступати можливо лише силами регулярних російських частин, ротація яких, судячи з повідомлень про переміщення військової сили зараз іде повним ходом. Підтвердженням подібних намірів також є оприлюднені нещодавно СБУ переговори російських «козаків», з яких випливає, що Кремль не просто направляє на Донбас техніку і живу військову силу, а формує повноцінний ударний кулак із кадрових військових та спеціалістів, які будуть координувати дії російських військ під час потенційної наступальної операції.

Експансія в Україну забуксувала. Вона коштувала багато крові… людської та економічної. Тоді коли людська кров для Путіна не варта нічого, економічна для нього надважлива.

Війна зі світом?

Нещодавно агенція Bloоmberg оприлюднила власний прогноз, згідно якого, Кремль на просто піде на загострення ситуації в Україні та спробує «запалити» Прибалтику, але й розв’яже війну із США, Данією і Канадою за Арктичний шельф, багатий на нафту і газ. Для Росії з її сировинною економікою, така поведінка може і була б логічною.

Припустімо, що кремлівський Калігула таки зважиться на подібну авантюру попри фактор ядерної загрози та відсутності реальних союзників. Кремлівська пропаганда малює Китай як друга Москви, а США, як спільного ворога двох східних народів. Проте, це далеко не так.

По-перше, Китайці давно мріють про величезні необжиті території Сибіру і Далекого Сходу, що взагалі робить їх потенційним противником порівняно малонаселеної Росії (відносно території), яка продовжує вимирати і вироджуватися.

По-друге, американська економіка нині сильно зав’язана на Китаї, тому Вашингтон буде робити все, аби ні за яких обставин не посваритися з Пекіном.

Отже, в цьому потенційному протистоянні Путін лишається без реальних союзників, а його сателіти керманичі Білорусі та Казахстану – Лукашенко і Назарбаєв не можуть вважатися сильними союзниками та ще й самі усвідомлюють те, що Москва для них радше фактор загрози, ніж покровитель чи захисник. Про це можуть свідчити останні візити обох до Києва і тональність їх заяв. Цілком можливо, що якщо офіційний Київ нарешті займе адекватну позицію на міжнародній арені та зможе вважатися достатньо значущим суб’єктом міжнародної політики, то може стати свого роду адвокатом Мінська і Астани.

А ситуація на світовому енергетичному ринку робить цю війну взагалі чи не найбільш безглуздою затією за всю історію людства. Попри великий запас нафти і газу в Арктиці, розробка родових супроводжуватиметься колосальними проблемами, буде технологічно складнішою, дорожчою і не безпечнішою через специфічні кліматичні умови, потребуватиме додаткових заходів безпеки, а все це потребує додаткових витрат.

Все це на фоні стрімкого падіння цін на світовому ринку нафти, яке саме по собі робить безглуздими будь-які інвестиції в розробку нових родовищ в найближчі роки. Таким чином, цілком можливо, що лихоманка на енергетичному ринку була почата саме з метою запобігання сценарію за яким, холодна війна на ресурси Арктики, котра триває вже не один рік перейшла в гарячу фазу.

Ще одним ударом може стати ембарго на імпорт російських нафти і газу. Існує думка, що подібний радикальний крок не залишить Путіну більше жодних опцій, окрім як аргументу військової сили, але, знову ж таки, тут момент економічний. А гроші, як показує, зокрема, і український досвід, можуть притлумити найвищі амбіції та найбільш агресивні поривання.

Щоб не втопитися у власній нафті Путін шукатиме куди її подіти. І тут, як у випадку з Іраном, Китай зможе запропонувати викупити її за ціну трішки вищу за безцінь. Питання стоїть лише у технічних можливостях її постачання у Китай. Таким чином, якщо США зважиться на такий крок у 2015 році, то Путін змушений буде займатися порятунком власного гаманця. Це забезпечить Вашингтону відносний спокій до чергових президентських виборів.

Отже:

Путін тримає свої сили на Донбасі в стані готовності. Робиться це за допомогою постійних атак на аеропорт Донецька і обстріл позицій наших військових під час «перемир’я», яке скоро забере більше життів, ніж війна.

Не залежно від того, чи вдасться йому «розхитати» південні та східні області України, пробити сухопутний коридор у Крим, причепивши нарешті до валізи ручку, на українському півострові доведеться спотикатися постійно. Відступ із Криму спричинить серйозні внутрішні проблеми, адже заряджене на «кримнаш» суспільство (якщо його можна таким назвати) цього не зрозуміє та ще й може відреагувати.

Кремль позначив його як лінію, за яку точно не відступить, нинішня влада в Україні цілком ймовірно готова від нього взагалі відмовитися, але боїться зробити це через реакцію українського суспільства.

Логіка говорить, що вступати у повномасштабну війну навіть з Україною, не те, що з НАТО, Путіну не вигідно. З іншого боку: цілком ймовірно, що запит на агресію, який стимулювався останні роки потрібно буде задовольняти. Що принесе Росії війна – нічого доброго, а крім того смерть, розруху, остаточне зубожіння. Що вона дасть Путіну – шанс зберегти владу, в тому числі, шляхом подальшого ізоляціонізму. Це в тому, випадку, якщо він не підсмажить планету на ядерній пательні та не програє цю війну, втративши, як наслідок, владу.

Ще один аргумент проти того, що Путін зважиться на велику війну – це те, що його «стратегія хаосу» провалилася. Він не зміг нав’язати світові геополітичний хаос, отримавши, натомість чітку поляризацію. крім того, він опинився в ситуації, коли навіть його «друзі» готові за першої ліпшої нагоди всадити ніж в спину.

Засідатель кремлівських казематів виявився не великим стратегом, яким хоче себе показати, а типовим керівником-харизматиком. Такі люди навмисне кидають керовану ними структуру в зону турбулентності, конфліктів з конкурентами і не тільки, аби не допустити того щоб хтось вирішив, що вони вже нікому не потрібні і їх можна би вже замінити. І тут подякувати потрібно, в тому числі, нам – українцям, нашому Майдану, який змусив його форсувати ці процеси.

Ритуальні танці Кремля зайшли в глухий кут, в якому їм ще поки вдається якось поміщатися, а варіантів для виходу з нього дуже мало і всі вони для нього не вигідні.

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

09 01 2015 19:33
ТЕГИ: Росія, Крим
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ
СТАТТІ