Країна заручників
...Я відчуваю себе заручником. Хоча ніхто, у принципі, не обмежує мені свободи пересування, слова, ніхто не вимагає від мене чи моїх близьких виконання якихось умов, аби щось змінилося у моєму побуті, ніхто, зрештою, й не прагне мене визволяти. Я живу в країні, де мало що змінилося у сенсі громадських прав та свобод, ба навіть цілковита ігнорація ідіотизму у вигляді так званих «диктаторських законів» додала лише драйву у середовищі моїх колег. Я розумію, що за бажання можу сказати все що думаю, і роблю це за старою звичкою в неті і на газетних шпальтах, і, - міркую, - робитиму це й надалі, лиш би стало сили і натхнення.
І все ж я заручник. Як і всі в цій країні. Як сусід-підприємець, який кілька разів з’їздив на Майдан і повернувся звідти переконаним у його перемозі. Як чолов’яга, що зронив випадкову фразу, розмовляючи по мобільному: «А чому я мушу виїжджати звідси, кинувши все?». Як, зрештою, ті, хто зараз у центрі столиці боронять кожен свою, власну, приватну ідею. Як хлопці з Правого сектора чи Антимайдану, «тітушки» і»самооборонці».
Не скажу, що ми є заручниками однієї особи, хоча маємо підстави вважати, що це саме так. Бо, у принципі, що означає фраза «золотого голосу президента» про те, що із розмовами про уряд чи про конституційну реформу слід зачекати, поки Він не з’їздить у Сочі? Це – не голе фразерство, це, мабуть, бажання дати зрозуміти, що без Януковича у нас і не розвидниться...
Звісно, ВФЯ тримає країну в заручниках. Своїм небажанням поступитися, тупою впертістю в ситуації, яка, здавалося б, волає про гнучкість, потребу компромісу. Своїм тваринним страхом перед майбутнім, і задавненими фобіями перед наслідками ймовірної поразки саме від Майдану.
Але і він, - цей межигірський самітник, людина, яка вважає себе всесильною і водночас – нікчемною перед реальністю, - є заручником ситуації. Йому ніхто так і не розповів про те, що бути терористом, який тримає всю країну в заручниках, - прямий шлях до такої ж ролі. Десятки його штатних і позаштатних радників не насмілилися уголос, «по-чоловічому», пояснити цьому «донецькому хлопцеві», що марно воювати з власним народом, що він, народ, завжди візьме гору. Як не тепер, то в четвер. Через одну – дріб’язкову, на перший погляд, обставину: час. Для конкретної людини він обмежений, для людських спільнот – тягучий і релятивний, іноді – стрибкоподібний, іноді - неквапний, застиглий.
Януковичу не розповіли, що у світі, де панують сильні, у нього є лише одна опора – співгромадяни. Не сусідський вельможа, який грає м’язами на публіці, бо уночі йому теж сниться Болотна й український Майдан. Не гебешні мільярди, позичені за сумнівних обставин і під сумнівні умови. Бо гроші – то лише згусток енергії, - доброї чи злої – і брати їх у зловмисника не варто. Я переконаний, що ВФЯ дізнається про цю суттєву річ вже незабаром.
Усі ми – заручники. Але не на однакових умовах. Зрештою, у нас, пересічних громадян – розмаїті плани щодо зміни цього актуального наразі статусу, і, вочевидь, один із них таки спрацює. Це, як у Євгенії Нестерович, "значно полегшує переживання усього іншого – шоку, стресу, страху, роздратування. Хоча би вже через те, що частково компенсує негатив позитивом. А крім того, дає перспективу. Бо потім, коли після перемоги почнеться щоденна робота, ви теж будете відчувати себе частиною творців. І цю Незалежність нарешті вже ніхто не назве «подарованою». Бо ми нарешті самі вирішували. Кожен з нас".
У влади таких стратегій обмаль. Бо заручником вона стала свідомо, легковажно призначивши себе на роль наглядача. У цьому наша перевага і її ахілесова п’ята.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
