Країна ілюзорного дива
Відлунав святковий фестиваль із Трійці і Дня Конституції, після чого країна повернулася до звичного ритму життя. Народ пішов працювати, влада – інкасувати напрацьоване народом, а опозиція – будувати нездійсненні і не дуже логічні плани по "скиненню антинародного режиму".
При чому для опозиції ця діяльність вже стала символічною. Нічого не відбувається – вибори в Києві не призначають, опозиціонерів відтискають від усіх можливих сфер впливу, декого позбавляють мандатів, громадяни давно втомилися від блокування парламентської трибуни, акцій і пікетів, утім опозиціонери на це не зважають і продовжують "боротьбу із режимом".
Останнім часом почало здаватися, що ця боротьба ведеться винятково як Кантівська "річ у собі". Вона йде сама для себе, ніяк не впливаючи на ситуацію в країні, жодним чином не змінюючи звичного стану речей і не маючи шансів перетворитися на хоча б якісь реальні дії. Іноді навіть складається враження, що ця боротьба існує хіба що у заражених бажанням поборотися за президентство у 2015 році головах опозиційних лідерів.
Проте в опозиційному стані з’явилося "покращення"! На волю вийшов Юрій Луценко, який, звісно ж, теж одразу завзято почав "боротися". Утім, Юрій Віталійович почав давати численні інтерв’ю, де виклав своє бачення принципово нових методів роботи опозиції. Так, за словами Луценка, необхідно створювати не політичну партію, а громадський рух, який буде формуватися не згори, бюрократією і чиновництвом, а знизу – простими людьми і всіма активними прихильниками адекватних змін в країні.
В цілому, задумка, звісно, хороша і правильна. От тільки, читаючи і слухаючи ініціативи Луценка, не покидає одне відчуття: дива знову не станеться. І для таких роздумів є вагомі підстави. Адже диво нам обіцяють постійно. А його реалізації як не було, так і немає. Тож видається, що ми побудували у певному сенсі країну ілюзорного дива.
Нам постійно щось обіцяють. Ми, в свою чергу, купуємося на цю ілюзію, починаємо вірити, будувати плани, потім – голосувати, а потім – вже навіть трохи звично для самих себе розчаровуватися, лаяти владу і політиків. І нарешті – знову купуватися на нову ілюзію… А далі – по колу.
Колись ми купувалися на обіцянки Кравчука завезти дешеве сало і ковбасу в усі магазини. Далі Кучма обіцяв навести порядок, замість чого побудував олігархічну економіку, у якій людям залишилося місце робочої сили і донорів небагатьох спритних бізнесменів, які разом з владою розікрали і розвалили економіку. Потім Ющенко обіцяв нам демократію, замість чого розвалив навіть ту ілюзію стабільності, яку створив для країни і людей Кучма. Нарешті, втомлена від всього цього ілюзорного дива, країна захотіла просто "стабільності і добробуту". Замість цього нинішній Президент дав людям "покращення" – тобто знову не більше, ніж можливість просто виживати.
Тепер за новою ілюзією нас кличе вже опозиція в обличчях Яценюка, Кличка, Тягнибока, а з недавніх пір – "оновленого" Луценка. І все б добре, якби не купа питань: що вони пропонують принципово нового? Які нові ідеї вони пропонують? Що, я головне – як, у який спосіб вони планують змінити? І, взагалі, власне, чому ми маємо їм у всьому цьому повірити?
Україні не потрібні нові обличчя і нові лідери. Україні потрібні принципово нові ідеї, власні цілі, цінності і смисли. І лише ті, хто принесуть нові ідеї і смисли зможуть щось реально, а не знову ілюзорно виправити і змінити. Нам потрібні нові реалії. Адже від постійних ілюзій, схоже, втомилися навіть ті, хто ці ілюзії створює і намагається нам нав’язати.
