Країна глухих?
У ВФЯ, точніше його штабістів та креейторів рука виявилася легкою. Сам «підслуховувач», звісно, не почув нікого, натомість публіка, марно сподіваючись на результативність праць Маннафорта і К, взяла передвиборчий слоган свого вчорашнього кумира на озброєння. «Почуйте Донбас!», - залунало з усіх-усюд, причому настільки гучно, що навіть адекватні, здавалося б, люди, з поважним політичним стажем та більш-менш незаплямованою репутацією, мов папуги, взялися повторювати його.
Донбас почули. Спробуй-но робити вигляд, що нічого не відбувається, коли говорять ПЗРК, АКМи та інший дзвінкоголосий реманент «мирних мешканців» Сходу.
Донедавна ця лугандонська какофонія закликів до слуху геть глушила певні, можливо, навіть дуже обережні прохання Києва: панове сепаратисти, може, вислухайте й іншу сторону діалогу. У висліді розмови джентльменів не вийшло, натомість трапилися сотні смертей молодих хлопців і бувалих старшин. Тоді столиця зважилася теж говорити мовою опонентів.
Воно б нічого, але якось у бурхливих з’ясуваннях стосунків геть втонув голос Західної України. Така вже традиція у київських верховодів: зазвичай, коли їм хочеться опанувати владою, то вони апелюють до Львова, а ось отримавши бажане, намагаються зробити вигляд, що так воно і має бути. А що, галичани, - ви ж самі уважаєте себе «п’ємонтом», то, природно, кладіть на вівтар революцій сили, знання, гроші тощо.
Однак цього разу йдеться вже не про речі набувні, матеріальні. Йдеться про людські життя, - цинічно, - ресурс для задоволення амбітних планів далеких від Львова, Станіславова, Рівного, Луцька політиків. І коли западенці врешті-решт промовили: «почуйте нас», стиха так промовили, апелюючи до совісті, то отримали не зовсім очікувану відповідь.
У пресі (поважній, я б сказав, призначеній для інтелектуалів) зринули псевдоаналітичні публікації з претензіями на оригінальність. Галичан – зауважте, романтиків-соборників, дивакуватих почасти адептів Великої України, звинуватили у тому, що вони самі є... першоджерелом сепаратизму. Згадали усе, - і Андруховича з його емоційною рефлексією про ймовірність «віддання» Донбасу, і навіть Грицака, який, наскільки мені відомо, намагається зліпити докупи актуальний наразі вінегрет ідентичностей сучасної України. Дякувати Богові, забули про Галицьку асамблею часів Чорновола.
Усе це, маємо визнати, присутнє в інтелектуальному дискурсі заходу. Але у дискурсі, не у практиках політичної боротьби, особливо вуличної. Навіть «найрадикальніша» «Свобода» ніколи не говорила про дроблення України, про федералізацію тощо. Її можна зрозуміти, - подоївши Галичину, тепер слід виходити на всеукраїнське пасовище.
Того ж таки дня, коли на шпальтах ДТ з’явився опус Щоткіної, російський ресурс (знову ж таки немаргінальний) опублікував «сеанс альтернативної історії» небезвідомого Вадіма Штепи. Ось що малює уява автора: «На початку весни (вони її так і назвали «Українською весною») вони оголосили про створення Львівської, Тернопільскої та Волинської народних республік. І що всі разом вони об’єднуються у Федерацію Галичина, яка вимагає радикальної євроінтеграції. На вулицях там з’явились чемні «зелені чоловічки» із чорно-червоними стьожками, які спокійно роззброїли міліцію і зайняли оборону довкола своїх міст».
Штепі не відмовиш у польоті фантазії. З єдиною поправкою – на Заході ніколи не протестували (чи, якщо йому так дуже хочеться) захоплювали владу під чужинськими прапорами (до прикладу, польськими). Жоден натівський танк не перетнув кордонів України. Жоден європеєць не воював, як ото Гіркін, Бородай, Пономарьов, на боці повсталого галицького народу. І «200-і» йшли і йдуть тепер не на терени сусідніх держав, сіючи горе у тамтешніх родинах, а в містечка і села Галичини.
Ось у цьому різниця. Проста, гірка, мов сльоза сироти, сувора, як посивілий батько, що втратив сина на досі гейби непочутому Донбасі. Як пасіонарність галичан, які, о диво, вже й не волають, щоб їх почула країна глухих.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
