Коротке есе про чисту сорочку
І не суть важливо, хто їх допускав. Ми не можемо констатувати провину нинішніх сорокарічних чи навіть тих, хто розміняв шостий десяток, за те, що вони мовчали про страхітливий геноцид. Просто їхні батьки чи бабусі й досі бояться згадувати той час. Ми можемо говорити про причини, розводитися про натхненників і виконавців. Але не маємо підстав уважати, що авторами цього небаченого винищення була тільки одна, певна нація, і що серед «бійців продрозкладки» не було жодного українця.
Ми знову маємо справу з віртуальним ворогом, з віртуальним кривдником українства – примарою колишньої імперії, привидом, що відблукав вже своє Європою, але й досі (як колись великі ідеалісти часів УНР) неохоче визнаємо, що комунізм таки характерний для свідомості певного відсотку наших співгромадян. Комунізм – не як система цінностей, моралі, а як притаманне люмпену бажання поділити усе, зазирнути до кишені сусідові, зігнорувати думкою однієї особи на догоду загальноприйнятій опінії, загнати інакодумців до в’язниць, силою насадити кимось визначені й задекларовані стандарти. Отож, поруч із бажанням виправити помилку ми, з іншого боку, легковажно створюємо підгрунтя для її повторення, а, отже, й краху.
Потреба «одягнути чисту сорочку» перетворюється на дилему для спільноти. Як би не було важко звести усі символи тоталітарної доби на якесь звалище, – це завдання все ж під силу. Інша річ, – позбутися світоглядних комплексів, залишених нам у спадок, інша річ, – змусити владу відмовитися від перевіреного її попередниками інструментарію здійснення повноважень, серед яких – нетерпимість до правди, коли вона стосується «недоторканих», візантійщина, прикрита фіговими листочками піару, спокуса застосування адмінресурсу чи банальне прагнення нажитися за рахунок своєї, наближеної до «корита», посади.
Якщо ми уголос кажемо про злочини комуністичної ідеології, то, скажіть, чому досі, на двадцять третьому році незалежності, послідовники Лєніна – Сталіна є легальною партією в Україні? Хіба є потреба очікувати на згоду світової спільноти, щоб утворити міжнародний трибунал на кшталт Нюрнберга? «Цивілізований Захід» ніколи не зрозуміє нагальної потреби такого органу, як, вибачте за некоректне порівняння, ситі не розуміли голодних 1933-го.
На мою думку, нинішні комуністи мають завдячувати своїм існуванням лише… українській владі. Вона завжди убачала в них силу, здатну до підтанцьовки у доволі делікатних ситуаціях. Не є таємницею, Симоненка і Ко завжди використовували у ролі кишенькової опозиції, у специфічних політтехнологічних схемах, зокрема й виборчих. Як і "толерування" з боку усіх чинних режимів сил, позірно кардинально протилежних, антагоністичних до комуністів. Вас, до прикладу, не здивувало, з якою байдужістю сприйнято "правоохоронцями" смолоскипні марші у річницю Бандери, - не тільки в Києві, але й у Донецьку, Дніпропетровську. А тепер згадаймо схожі речі Кучмової доби - ерзац-УНА-УНСО у чорних сорочках для телевізійної картинки...
"Демократії псуються доволі швидко; псуються вони лінґвістично або, якщо хочете, риторично – таким є Орвелів арґумент щодо мови. Вони розкладаються, бо більшість людей не надто переймається їхньою долею", - пише Тоні Джадт у статті "Інтелектуали і демократія".
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
