RSS
ПОЛІТИКА БЛОГИ

Інколи ми самі винуватці наших проблем

Яким би песимістичним не виглядав цей текст, у нас ще залишається вікно можливостей для того, щоб зробити висновки і прийняти правильні рішення.

Чомусь ми, українці, звикли звинувачувати у власних бідах лише інших. Звичайно ж, ми дозволяємо собі самокритику, але в ситуації, в якій ми опинилися нам потрібно знайти в собі сили не просто для самокритики, але для нищівного самоаналізу.

Даний текст буде критичним, але автор буде використовувати слово «ми», аби не відмежовуватися від спільноти, критикувати когось. Він критикуватиме народ, частиною якого є сам.

Так вийшло, що Майдан убив в українцях тваринний страх, який нам вживили голодомором та репресіями садисти–більшовики. Це стало неприємним сюрпризом для одного з нащадків та вірного ідейного послідовника тих садистів – Путіна. Він зіткнувся вже із зовсім іншими українцями. Тими, яких не знав до цього.

Проте, нікуди не зник той патерналізм, насаджений все в ту ж таки радянську епоху різноманітними колективізаціями, п’ятирічками та іншою маячнею червоних фашистів. Він або трансформувався, або йому на зміну прийшов новий – неопатерналізм. Доводиться ловити себе на тому, що ми знову чекаємо, що хтось щось зробить за нас, або якогось умовного сигналу від когось.

Ми вийшли на Майдан, ціною своєї крові, десятків життів скинули злочинний режим Януковича, а тепер сидимо і спостерігаємо, як ті, кого ми привели до влади бовтаються в багні, схожому на те, в якому бовталися політики у 2005 році. Спостерігаємо, як замість реформ влада продовжує безцеремонно ділити портфелі, розкрадати бюджет як не за старими схемами, так за новими (вже власного авторства), бездарно програє війну з Росією, поводячи себе при цьому зовсім неадекватно і ще багато-багато іншого. І що ми при цьому робимо? Практично нічого. Ну, максимум обурюємося і викладаємо гнівні пости в соціальних мережах.

Ми прогнали банду, а тепер чекаємо, що нова влада з власної волі почне щось міняти. Проте, це величезна помилка. Їй періодично потрібно нагадувати як закінчили її попередники. Влада це розуміє і репетує, що будь-хто, хто проводить вуличні акції по причині незадоволення діями засідателів Банкової чи Грушевського, є провокатором Кремля і ніяк інакше.

Ми страшно обурюємося словами міністра закордонних справ Німеччини Вальтера Штайнмаєра, який не бачить Україну членом НАТО і ЄС, роздаємо образливі прізвиська Ангелі Меркель. Обурюємося позицією угорських та чеських керманичів. На те є причини, звичайно ж!

Проте, нам варто би було задуматися. А чи хотіли би ми на місці керівників провідних держав мати справу з Україною. Український уряд просить нових і нових кредитів, позик, допомог. Але при цьому не здійснює жодних реформ. На заході прекрасно розуміють, що даючи гроші Україні, кидають їх в корупційну чорну діру, звідки вони не повернуться і випливуть вже десь на Кіпрі.

Зрозуміло, що в Європі працює потужне лоббі «Газпрому» і вислів «агенти Кремля» не є чимось із розряду безглуздої конспірології. Проте, замість того, щоб витрачати енергію на пустопорожнє обурення і їх критику, варто спрямувати власні зусилля на те, щоб їх слова губилися в успіхах України.
Ми хочемо реформ? То де ж масові акції в їх підтримку і з вимогами ті реформи проводити? Чи ми боїмося, що нас назвуть провокаторами Кремля? Чи ми цих реформ не хочемо?

Точно можна сказати, хто їх не хоче. Не хоче нова влада. Ці люди звикли жити так як раніше. Їм не потрібні реформи, а ми, в свою чергу, дуже туманно уявляємо ще це взагалі таке.

От влада і шукає собі відмовок аби цих їх не здійснювати. І перед нами і перед потенційними західними кредиторами, які не хочуть кидати гроші на вітер української корупції. Найзручнішою відмовкою виявилася війна. Ми неодноразово чули тезу про те, що вона вигідна владі. Тут і величезні фінансові потоки, які можна осідлати та освоїти, і можливість затягнути із реформами, і відволікання найбільш активної частини суспільства від проблем реформ (точніше, їх відсутності). Поки триває війна, влада відправляє в її м’ясорубку найбільш активних громадян, в яких відчуває небезпеку.

Тих, хто становить небезпеку в інформаційному полі, намагаються «нейтралізувати» інакше. Так, нещодавно Микола Томенко заявив, що необхідно заборонити міністрам працювати із соціальними мережами в робочий час, а голова СБУ Валентин Наливайченко озвучив ідею залучення найпопулярніших блогерів до роботи в держструктурах.

Таким чином, влада намагається нейтралізувати дієве та ефективне, але вороже до неї середовище. Те, чого вона досі не змогла зрозуміти повністю і чого так панічно боїться. Соцмережі розпочали революцію, тоді як телевізор та біл-борди не втратили ефектності в справі зомбування нас з Вами.

Ми проковтнули зґвалтування Януковичем Конституції в 2010 році. Проковтнули політичні репресії, знущальну пенсійну реформу, безпрецедентний дерибан країни та відкриту здачу державного суверенітету. Ми безпорадно спостерігали за війною в Грузії у 2008 році, не змусивши владу надати хоча б адекватну оцінку, не те, що вже якусь посильну допомогу.

Ми маємо повне моральне право звинувачувати Захід і наших демагогів у своїх бідах, але завжди маємо пам’ятати про те, що ми самі зробили заради того, щоб ці біди пішли в минуле: діяли чи очікували, що хтось зробить нашу роботу за нас. Керівництво держави проявило непослідовність та слабкодухість у війні з Росією? А де ж наші послідовні вимоги та адекватний вплив на формування офіційної позиції держави?

Захід затягує із санкціями? Ми не вважаємо введені санкції достатньо жорсткими та дієвими? Франція збирається таки віддати Путіну «Містралі»? А чому би нам не запитати в Яценюка і Порошенка де НАШІ санкції проти Росії? Не запитати, чому не сидять у в’язниці ті, хто організовував бійню на Майдані, знищував країну та здавав її Кремлю, розвалював промисловість, доводив корупційну складову економіки до сотень процентів…

Ми не розв’язували війну, не топили власну країну в крові, не ми робили все аби жоден серйозний міжнародний суб’єкт не хотів мати з нами справу. Проте, хіба ми робили достатньо для того, щоб не дозволити зробити це іншим, тим, хто, власне, в цьому винен?

Не зважаючи ні на які обставини, не потрібно знімати із себе відповідальність за те, що зараз відбувається з країною. Відповідальність за те, як ми голосували на виборах, наприклад. Ми самі маємо показувати приклад владі і вимагати такого ж рівня відповідальності, адже їй цього, як раз бракує. Дуже показовим прикладом є ситуація навколо того, хто має відкривати восьме скликання Верховної Ради. Спочатку влада дозволила Юхиму Звягільському стати депутатом ціною кількох невеликих пачок бюлетенів, смачно плюнувши всім нам в обличчя, а тепер викручується, мовляв, не можна щоб він відкривав сесію, нехай це зробить Шухевич, Джемілєв чи ще хтось…

Я не хочу паплюжити пам'ять тих, хто загинув, виправляючи наші помилки, можу спростувати власну причетність до багатьох речей, описаних вище, до наших промахів, нашої бездіяльності, недалекоглядності, безвідповідальності, але не буду. Самокритика, самоаналіз. Те, чим би нам варто було зайнятися.

Ми повинні вголос говорити і вказувати на винних в тому, що відбувається, проте, завжди потрібно усвідомлювати і власну відповідальність. Потрібно намагатися зі свого боку зробити все можливе, а не лише нарікати на чиюсь провину чи складну долю. Інакше не буде ніякої перемоги у війні, реформ, миру і спокійного достойного життя.

Так сталося, що патерналізм в будь-якій його модифікації несумісний із здатністю до самоаналізу та роботи над собою, але ми довели, що здатні до значних внутрішніх зрушень, які, в свою чергу, стають двигуном великих звершень. Тому, яким би песимістичним не виглядав цей текст, у нас ще залишається вікно можливостей для того, щоб зробити висновки і прийняти правильні рішення.

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

25 11 2014 13:06
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ
СТАТТІ