Хто диктатор?

Потішно споглядати, як конфронтуючі табори вітчизняного політикуму тицяють пальцями один в одного, звинувачуючи опонентів у прагненні цілковитої та неподільної влади. Щойно Порошенко спробував діяти не у власному надто патоковому шаблоні, а показав «зуби», як з лав розмаїтих опонентів почулися звинувачення, мовляв, це – пізній Кучма, який, збираючись на другий термін, хоче диктаторських повноважень. У відповідь пропрезидентські політологи (цей фах стосовно осіб категорії «про-» не надто точний) закричали, що Береза і К, працюючи на відомого олігарха, руйнують ліберальні основи української демократії і допомагають диктатурі не надто чистих на сумління осіб.

Усе було б, звичайно, смішно, якби не так страшно. Страшно не від того, що найняті нами менеджери починають лякати громаду жупелом буквально вчорашніх привидів автократизму. Лячно, що забава зі словесної еквілібристики досягла свого апогею тоді, коли від влади очікують якихось реальних кроків для бодай якогось полегшання тягаря кризи.

Я розумію, що хаос та безлад серед управлінської «еліти», дезорієнтація та й, зрештою, деморалізація влади «на місцях» (оскільки саме вона першою приймає удар невдоволення співмешканців і саме вона є найскованішою у маневрі) порожують у мізках певної частини спільноти солодкі марення про панацею «сильної руки». Цілком очевидно, що інтерпретації на тему «вкраїнського Піночета чи Франко» починають домінувати у передвиборчих спітчах багатьох новаків на політичному кону, особливо тих, хто відразу – з корабля та на бал, – намилився ускочити у президентський фотель. Але не зовсім переконливою є теза, що кожен з учасників цієї негласної змови – маргіналів глибинки і політиків-популістів – до кінця усвідомлюють наслідки цієї небезпечної гри. І суть не в тому, що, до прикладу, ліберал Яценюк чи популістка Тимошенко завжди знайдуть собі офірних цапів на роль «доморощених» тиранів, тицяючи, наприклад, у того ж таки Порошенка. Суть, акурат, в іншому: диктаторами, зазвичай, стають саме невиразні та інтелігентні «середнячки», які дмухають на вівтар «політкоректності», хизуються «проєвропейськістю», а згодом, – заради цих розмитих світоглядних категорій, – готові покласти тисячі й тисячі доль «неполіткоректних» або орієнтованих не у бік Брюсселя.  

Матвєй Ганапольскій, з іншого, правда, приводу, влучно підмітив одну цілковито несподівану річ: «Фашизм – це не те, що запропонував Гітлер суспільству. Фашизм – це сконструйоване суспільством з його ідей, те, що суспільство погодилося прийняти, знаючи про все, але роблячи вигляд, що не знає…».

Мусимо знати…