«Гноми» й НОМ
Не знаю, мабуть, не тільки мене, але й багатьох інших (судячи із постів у FB), непокоять два почуття. Перше, - структуризація руху, знаного досі як «Майдан» у Народну організацію. Друге, - менш оптимістичне, ну, принаймні таке, що викликає певні застереження. Воно полягає у тому, що до Ради НОМу потрапили представники трьох опозиційних партій.
Ну і що з того, - скаже пересічний читач. Хіба Майдан – це не опозиційне до чинної влади середовище? Отже, місце лідерів «Батьківщини», «УДАРУ», «Свободи» у вищому органі управління НОМом цілком виправдане.
Маю питання іншого ґатунку. Воно полягає у якості нинішньої української еліти. Не тільки провладної, але й опозиційної. Маю чомусь тверде переконання у специфічних властивостях політиків, які б я назвав синдромом «царя Мідаса». Пригадуєте міф про те, як після гостини у бога Діоніса цей правитель (насправді – чи не перший тиран в історії античного світу) попросив небагато – щоб усе, до чого він торкнеться, ставало золотом. У висліді захланний цар помер з голоду.
Отже, я маю всі підстави вважати, що нинішні політичні еліти – це, так би мовити, множинні «мідаси», однак, на відміну від плодів діяльності грека, все, до чого вони торкаються, стає знеціненим, сумнівним, фальшивим…
Дав би Бог (не Діоніс, звісно) мені помилятися. Врешті-решт, мріяти про якусь «Солідарність» чи рух інтелектуалів на кшталт чеського, очоленого Гавелом, в сучасній Україні не доводиться. Там – і в Польщі, і в Чехії 80-х років минулого століття з усіх партійних структур зауважено одну – правлячу, комуністичну. До того ж фактично окупаційно, колаборантську. Тобто йшлося про принцип: або ми їх, або вони нас.
У занадто багатопартійній Україні мріяти про масовий безпартійний (наголошую – не аполітичний, а саме безпартійний) рух не доводиться. Тому алюзії з Народним Рухом часів Чорновола, які лунали зі сцени недільного Майдану, вважаю лише бажаними метафорами. Ну, не можуть же виступати у ролі «безсребреника», альтруїста і взагалі «зеківського генерала В’ячеслава Чорновола забезпечені і респектабельні Яценюк, Кличко чи навіть Тягнибок. Не може претендувати на роль Валєнси (пригадуєте його відверте: «У мене немає нічого за душею, окрім пари подертих шкарпеток») Юрій Луценко. Скільки б книжок він не перечитав у Менській колонії, а мільйонний бізнес дружини – не забереш…
Та, зрештою, справа не в статках. Справа в тім, що НОМ (точніше – його тепер вже попередник – Майдан) категорично і недвозначно виступав за докорінну зміну системи влади. Для політиків, які тепер намагаються взяти широкий громадський рух під своє крило – ця система (без одіозних фігур) є звичною, і що найнебезпечніше, - випробуваною. Такою собі зоною комфорту. Вони навряд чи візьмуться ламати напрацювання попередників, навіть якщо влада впаде їм до ніг, мов стигла груша.
Першим тестом для НОМу з політиками стане питання Тимошенко. Ми, мабуть, матимемо змогу стежити на неймовірними фортелями опозиції у «боротьбі» за її звільнення. Бо щойно брама Харківської лікарні чи Качанівки зачиниться за тендітними плечима вільної ЮВТ, як усі нинішні найголовніші претенденти на президентський фотель зможуть «зливати воду».
Друга вимога Майдану – повернення до Конституції зразка 2004 року. Я хотів би побачити, з яким ентузіазмом найрейтинговіший кандидат від опозиції, маючи реальні шанси перемогти Януковича 2015 року, позбуватиметься таких «потрібних», з його точки зору, і таких інструменталізованих ВФЯ повноважень.
Ну, і якщо зважити на певну інсайдерську інформацію, яка пов’язує нинішню опозиційну трійцю із «нафто-газовими королями», що наживаються на маржі між ціною російського газу і внутрішніми цінами, то дуже хотілося б дістати відповідь на сакраментальне питання, з якого й постав Майдан – на питання європейської перспективи України.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
