Генерація базік
Суміш стилів дає несподівані ефекти, – раптові для публіки і аж ніяк не для технологічного персоналу, який працює на одинака. А на виході маємо лемент вчергове обдурених, яким залишається картати себе ж за легковірність і хвилеву сліпоту.
Це, – як у пєлєвінській " Generation П": "Завдання просте. Напиши мені "русскую" ідею, приблизно на п'ять сторінок. І коротку версію на сторінку. Щоб чисто реально було викладено, без мудрувань. І щоб я будь-якого імпортного п…а – бізнесмена там, співачку, кого завгодно – міг по ній розвести… Щоб таку духовність відчули, б…і, як у сорок п'ятому під Сталінградом, втямив?".
Для покоління базік найвдячнішою є роль інспіраторів процесів. У цьому амплуа вони набирають рис промоторів суспільних рухів, важливих і кардинальних (на сучасному жаргоні – реформаторських) вчинків. Але щойно їхні репліки вичерпуються, і мова заходить про конкретні вчинки і конкретну відповідальність, тоді на авансцену виходять суфлери – зазвичай, всезнаючі правники, когорта "правозахисників", ветеранів "політичних репресій".
Розпочинається друга дія: полювання на "відьом", через підступи яких зламано концептуальні плани, зруйновано грандіозні мрії. Базіки на задньому плані, вони тепер ображені людською бездіяльністю, інтригами опонентів, вони навіть погоджуються тихо зійти за лаштунки. Тихо, без комісій, перевірок і оргвисновків.
Генерація Б. здобуває численних адептів. Важко очікувати, що вона колись зникне зі суспільного виднокола, бо приклади комфортного життя її найповажніших і найзнаковіших постатей хвилюють уяву публіки, спонукають до наслідувань. Ми дивуємося, що наші діти не бажають вчитися? А чи можна вимагати від них сумлінного ставлення до школи, коли вони знають напевне, – базікою і "прикинутим" політиком можна стати, не надто напружуючись.
Треба тільки, щоб батьки подбали про стартовий капітал, зв'язки і проплатили престижний вуз. А дірвавшись до вершини, можна обіцяти посполитим будь-які золоті гори, тішити їх найфантастичнішими проектами – ковзанкою на Ринку, лазерними шоу, казино у магістратських бюрках.
Не вийде, – не біда: гроші на промоцію витрачено, винна погода і японські шпигуни у лавах опозиціонерів. У крайньому випадку, виручить прокурор-однокласник, запхнувши результати перевірок у глибоку шухляду свого монументального столу. Виручать псевдо-активісти, кишенькові депутати, уся ця недолуга знать, що живиться крихтами з вельможного столу. І, визнаємо, не надто бідує.
До нових ідей, до нових базік.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
