Гальмівний шлях
Дехто із колег вже придумав термін «ломка від революції», але навряд чи можна зуживати його до людей, позбавлених залежності додаткового адреналіну. Бо досі, в принципі, пересічний українець не надто запалювався перспективами стояння на морозі чи метання пляшок із коктейлем Молотова у бік «Беркута». І виштовхнути його із мушлі повсякдення змусили екстранеординарні обставини, про які знають усі.
Причому, зауважмо, за чотири місяці українці потрапляли у ситуацію «кинутих» щонайменше двічі. Тобто, їх принаймні двічі дурили по-крупному. Вперше, - влада, яка упродовж року тільки тим і займалася, що просторікувала про курс на Європу, а відтак, за якийсь тиждень, не пояснивши толком, чому і навіщо, розвернулася на 180 градусів.
І ось зараз – опозиція. Та, що клялася перед Майданом у своїй непримиренності, присягала, що вижене «синьожопу банду» із владних офісів, закликала до мирних та радикальніших маршів... У висліді – перейшла у звичний для себе підкилимний формат домовленостей, встряла у незрозумілі загалу переговори із кримінальним режимом, і лише в останню мить схаменулася, розваживши, що розділити із цим режимом відповідальність (тобто піти в антинародний уряд) буде вже зовсім непристойно.
Суспільні катаклізми мають здатність несамовито ущільнювати час, концентрувати у звичних його вимірах купу подій, емоцій, вражень, прискорювати триб життя настільки, що відтак, у хвилини затишшя або, - що гірше – очікування, оголені нерви громадського організму рвуться від перенапруги. Реакція схожа на пронизливий скрегіт гальм автівки, розігнаної водієм-шумахером так, що зашкалює стрілка спідометра. А в людській свідомості, мов на асфальті, залишається шрам від вигорілих шин (у нашому випадку ця метафора більш ніж прозора).
Насправді це - не ломка, це отой гальмівний шлях, і одному Богові відомо, чим він завершиться, - зіткненням або порятунком. Це якась невизначена, непевна межа між інерцією надії і черговою порцією зневіри, між найчистішими прагненнями і поверненням до звичної сірості буднів.
Але ми не підемо з Майдану, на якому замість звичних масок ми зауважили людські обличчя, осяяні щирими усмішками, а не гримасами, обличчя з печаттю справжніх страждань, а не бідкань і надуманих жалів, бачили щирі очі і щирі сльози, бачили життя і смерть такими, якими вони є.
Ми не повернемося у комфортні стіни приватності, бо там нас очікують задавнені страхи і невирішені дріб’язкові клопоти, там ніби й звично, добре, але... але безнадійно. Там добре плекати мрії, усвідомлюючи при цьому фатаморганність фантазій, власне безсилля перед штучністю перепон, змурованих нами ж самими у відчаї обставин.
Ми, звісно, можемо обрати інший варіант. Раптово натиснути на акселератор, і мчати далі, назустріч невідь чому. Та рятівний інстинкт самозбереження обирає іншу педаль, лише поглиблюючи знак від гальмівного шляху.
Утім, хто сказав, що все намарно? Рани загояться, а рубці від них додадуть нам досвіду. І він, переконаний, знадобиться. Як не тепер, то колись. Обов’язково. Бо ж сказано, здається, ще в Талмуді: «Ми бачимо все не таким, яким воно є, — ми бачимо все таким, якими ми є».
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
