Дивна війна
Чим довше на півострові мовчать автомати, тим міцнішає у мізках світової спільноти і російських громадян переконання в ідіотизмі Путіна. Що робить на теренах суверенного сусіда доблесна російська армія? Захищає співвітчизників? Від кого? Бандерівці з екстремістами зачаїлися за Перекопом, вояків в типових російських шоломах і «берцях», звісно, не зустрічають з квітами, але й кривого слова їм не кажуть. Що це за легка прогулянка чеховськими місцями на півострові?
Кримські татари? Так вони ж забралися з-під стін парламенту і сидять собі по хатах, в ус не дуючи... А тим часом над півостровом російські транспортники спалюють сотні тонн дорогого пального, і кожен російський спецпризначенець отримує належну йому платню.
Поза тим, російський туристичний бізнес вкляк і не відає, чим йому покрити втрату щонайменше трьох мільйонів клієнтів, які полюбляли щороку ніжитися на Південному узбережжі. Тим часом «російськомовне населення» (а це понад 100 тисяч родин), які живуть за рахунок заробітків улітку, вже міркують над тим, якою мовою їм розмовляти із «легітимним та мудрим» урядом автономії, що одним своїм актом спричинив майбутню катастрофу.
Путін прорахувався й цього разу. Абхазії з Південною Осетією не вийшло. Українські вояки не зняли навіть запобіжників на своїх автоматах, не пролунало жодного пострілу.
Київ наполягає (поки що) на дотриманні гарантій Будапештського меморандуму. Рада безпеки ООН висловилася однозначно за місію на півострові. Обама теж сказав своє вагоме слово.
«Поки що» стосовно офіційного Києва, на мою думку, розшифровується у кількох ймовірних кроках. Рано чи пізно, але російські вояки змушені будуть заповзти у своє лігво – Севастопольську бухту. Тоді почнуть діяти інші важелі. Нова українська влада отримає всі підстави для денонсації харківських угод, збільшення до адекватних цін оренди, води, електроенергії. Ба більше, - до 2017-го (а саме тоді спливе термін оренди за базовою угодою, без харківської пролонгації) триматиме у напрузі РФ, інтригуючи – продовжимо-не продовжимо.
«Поки що» передбачає і тиск на не надто поворотких європейців. Україна має всі інструменти, аби перекрити систематичне постачання російського газу у Старий світ. Ясно, що Росія вважатиме за потрібне попередити, мовляв, ми візьмемо під контроль усі компресорні станції. Тож Європа мусить підняти врешті-решт «п’яту точку» і щось робити. Це «щось» означатиме, у першу чергу, прискорений вступ України до НАТО і, звісно, підписання угоди про асоціацію.
Гадаю, найпершим лобістом приєднання України до Північно-Атлантичного альянсу у цьому випадку виступатиме... Туреччина. Вона вже зробила неоднозначну заяву з приводу російської інвазії до Криму, і, смію думати, це не останній набій в арсеналі Анкари, призначеному для захисту своїх одновірців.
Кримська клоунада, приперчена до того ж патронатом ну вже ду-у-же непотравного українцями та світом казнокрада і терориста Януковича, коштуватиме Кремлю дуже дорого. Може, дорожче, ніж карикатурна Сочинська олімпіада. Бо, в принципі, те, що Путін заварив у Криму, прозоро натякає його нинішнім «незалежним» васалам, зокрема Лукашенці, як може поводитися агонізуючий «альфа-самець». Тож замість сірої санітарної зони, власник чорного пояса з дзю-до отримає пас недовіри і відвертої ненависті сусідів. І переконаний – прийде час, коли кремлівський клоун, як і Янукович, опиниться віч-на-віч з власним народом.
Не втримаюся, щоб не процитувати тут Станіслава Бєлковского: "У мене є підозра, що ось-ось все закінчиться. Проблема в одному: що прийде на зміну всьому? Це набагато важливіше і трагічніше питання, ніж падіння Владіміра Путіна, який врешті підписав собі смертний вирок. Якого, до речі, у нього ніхто не просив".
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
