Донбас таки порожняк жене
Як не прикро, але слід визнати, що "жителі Донбасу", м’яко кажучи, не користуються великою любов'ю решти українців. Напевно цьому є певні причини, досліджувати які належить соціальним психологам, а журналісти мають оперувати лише фактами. Але можна припускати, що людям не подобається самовпевнені і хамовиті заяви донецьких типу "Донбас порожняк не гонить" або навіть "Все будет Донбас". Що вони під цим розуміють, неясно, але якісь підстави для такої самопевності у тамтешніх людей, напевно, є.
Уродженці або вихідці з Донбасу доволі часто займали керівні посади на союзному і республіканському рівнях колишнього Радянського Союзу. Ці прізвища говорять самі за себе: Ворошилов, Хрущов, Косіор, Чубар, Казанець, Ляшко, Масол, Фокін. Жоден інший регіон України не може похвалитися подібним списком, а Донбас, не маючи глибоких культурних коренів і особливої історії, в силу географічних обставин перетворився "всесоюзну кочегарку", в індустріальну потугу і став кузнею управлінських кадрів, навіть державних діячів. Отож, є в тому якась закономірність, що Партія Регіонів з основною базою на Донеччині перебрала практично усі важелі влади в Україні. Кадри кадрами, але перемога партії на виборах пояснюється особливим місцевим патріотизмом, який проявляють виборці, голосуючи за своїх незалежно від свого ставлення до них, а згуртованість партії і дисциплінованість її членів мають також і інші причини, пов’язані з місцевими традиціями чи специфікою життя. Враховуючи безмежну винахідливість у методах політичної боротьби цієї партії і відсутність гідного суперника, можна думати, що омріяна "стабільність" нам гарантована нам ще на кілька років. Треба думати над тим, які це буде мати наслідки. Для цього поглянемо на Донбас з іншої точки зору.
Подиву гідним є той факт, що вихідцями з цього русифікованого регіону вийшла також і когорта українських правозахисників та політв’язнів, літераторів за покликанням. В першу чергу це луганчанин Іван Світличний, якого Семен Глузман вважає великою людиною і своїм вчителем, його земляк Микола Руденко, донеччани Олекса Тихий, Василь Стус, Іван Дзюба та інші менш знані. І теж жоден інший український регіон подібною обоймою дисидентів похвалитися не може. Це наводить на думку, що Донбас і талантами, і патріотами не обділений. Правда, в останні десятиліття для української культури помітного внеску від Донбасу не відчувається і це дає підстави припускати, що ставлення до неї з боку місцевих влад напевно за вказівкою згори істотно змінилося. Причину такої зміни можна пояснювати тим, що в кінці 40-х і на початку 50-х років, поки воювала УПА, влади з метою пропаганди мусили розвивати і підтримувати українську культуру навіть на Донбасі, що і мало наслідком вказаний вище феномен. В подальшому "українізація" України припинилася і почалася стихійна русифікація. У підсумку, люди, якими мав би пишатися Донбас, фактично там забуті.
Проте, незважаючи на русифікацію, для російської культури Донбас теж практично нічого не дав (якщо не вважати на Йосипа Кобзона, звичайно). Виходить, що він таки "порожняк гонить", і гонить саме у своїй культурній політиці. Враховуючи ті кадри, які тепер очолюють нашу освіту і культуру, можна припускати, що культурним порожняком скоро може стати ціла Україна. Культуру країни піднімуть не національні меншини, навіть при найбільшому для них сприянні державної влади. Відірвані від рідних коренів, вони не будуть в силі стати на рівень культури метрополії, навіть при досконалому знанні мови своїх батьків і дідів. Наївна віра у те, що виграючи міжнародні конкурси з російської граматики, можна збагатити російську культуру, виглядає просто смішною.
Зрештою, треба визнати, що Донбас не хоче бути малокультурною провінцією, за яку його здавна мали в столицях, він прагне визнання і робить для цього певні кроки. Важливо, щоб знайшлися люди, які б переконливо вказали, в якому напрямку ці кроки робити.
