До питання про рівність
Власне, за століття, які минули після цього висновку, спільнота вже звикла до такого стану справ, тієї позірної рівності позбавлених важелів державного впливу. Позірної тому, що окрім бажання влади ("Основним почуттям всіх людей є бажання влади, дедалі більшої влади, бажання, що вмирає лише разом з людиною…" – П'єр Манан), є інші критерії суспільного побуту, які перетворюють цю рівність на евфемізм – гроші, зв'язки, опінія тощо.
Поза тим, люди, яким вдалося реалізувати "бажання дедалі більшої влади", перебуваючи у колі обраних "щасливців", відверто ігнорують звичаї і традиції середовища, з якого вийшли. Годі говорити про рівність владоможців, за умов рівності вони б стали сірими й однаковими в очах загалу, а, отже, не змогли б пояснити ні собі, ні іншим обраність свого становища.
Обраність буває різною. Часом вона набуває рис "віртуальної нерівності", такої собі гри на публіку, особливо приматанній опозиціонерам. Скажімо, Садовий, звинувачуючи Януковича і К у невігластві, передбачає, що вони таки могли собі їх дозволити. Однак той же Садовий, готуючи подарунок на уродини «золотого батона», без сумніву, визнав, що тричі зек і «проффесор» заслуговує на фоліант з пасторськими посланнями Шептицького. Я вже колись писав, як депутати з різних середовищ, успішно відігравши на публіці батальні сцени, мирно попивають каву, і при цьому іронізують з екзальтованих симпатиків двох протилежних таборів, готових розтоптати одне одного. Зрозуміло, що тим, на Майдані, нічого ділити (за великим рахунком), бо вони – рівні, себто позбавлені влади.
Харизма, однак, особливо позитивна, може зіграти злий жарт з її носієм. Асоціація "рівних", яка бодай на мить ідентифікувала себе, свою ментальність, свої прагнення з "вивищеним" провідником, ревно і прискіпливо слідкує за правилами гри. Причому, ці правила – здебільшого, нав'язані їй зовні, з часом приватизуються загалом, який стоїть на тому, що вони – органічний його продукт. Допоки харизматик діє у рамках, що схвалюються і притаманні натовпу, доти його вважають рівним собі. Але політика – це комплекс забов'язань, компромісів і командної гри, а, отже, мораль і етика усередині еліт не завжди сумісні з баченням електорату. Щойно цю несумісність "принципів" і вчинків зауважать симпатики, як вчорашній ідол перетворюється на ворога, іноді навіть запеклішого, ніж ті, хто справді дає підстави для нелюбові. Він демонструє свою "нерівність", а, отже, є несприйнятним, відкинутим.
Повернути втрачену моральну "цноту" – завдання не з легких. Порошенко, до прикладу, досі не впорався з рецидивами недовіри після перемир'я, одіозних призначень etc. Поодинокі екс-регіонали роблять одчайдушні спроби самореабілітації.
Війна зі змінним успіхом, вона все ж приречена на якийсь фінал. Принаймні, шанси потрапити до когорти позбавлених влади, а значить, направду рівних, за Гоббсом, є у кожного з супротивників.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
