До проблеми "українізації"
Дивно, але факт: поки українці, – хто потай, хто вголос, – висловлюють своє обурення „бардаком у державі” і кожен по-своєму вибудовують стратегії боротьби з північним агресором, у сусідній Росії, навіть формулюючи офіційні реакції, вдаються до обтічних словоформ та кумівства у стосунках з жертвою своїх імперських амбіцій.
До прикладу, відомство Лаврова, реагуючи на історичну подію у Брюсселі, устами свого очільника підкреслює своєрідний плюралізм: «як тільки набудуть чинності договори, які наші партнери по зоні вільної торгівлі СНД збираються підписувати з ЄС, і ми зрозуміємо, що це відбивається негативно на функціонуванні ЗВТ СНД, відбивається негативно на тих умовах, на яких ми вступили в СОТ, ми, звичайно, будемо приймати захисні заходи в повній відповідності з правилами СОТ».
До слова, таке формулювання докорінно відрізняється від попередніх, – з остаточно розставленими наголосами, які не передбачають дискусій. І, мабуть, не випадково Владімір Путін застерігав і досі не втомлюється непублічно попереджати еліту країни від „українізації” політичного життя. Бо такий поворот справи докорінно зруйнує кремлівсько-православну «фішку» «русскаго міра». «Русский мир», – зауважив недавно Тимоті Снайдер, - це руйнівна ідея, що перетворює нас усіх, громадян країн, на членів етносів, і як члени етносів ми вже не є людьми – ми просто маріонетки в чиїйсь зовнішній політиці. Тож якщо ви говорите російською і я говорю російською, то, вірогідно, ми вже більше не люди, а маріонетки, що є об’єктами в чиїйсь політиці».
Якось Турчинов не надто дипломатично окреслив путінську українську фобію: «Агресія з боку глави РФ спричинена страхом перед прикладом України, яка продемонструвала республікам колишнього Радянського Союзу, що кожен народ може самотужки визначатися з владою – яка відповідає його устремлінням і цілям, а яка ні».
Антиукраїнізм Путіна корелюються із оцінкою ситуації у сусідів, яку колись ми почули з уст уже почившого у Бозі російського вигнанця Баріса Бєрєзовского. Той висловив думку, яку колись, років з десять тому, проартикулював нинішній наш доморощений маргінал і теж вигнанець Дм. Корчинський.
БАБ натякнув, що Москві вже час вгамувати свої амбіції щодо повернення України у формат імперії, що він волів би, аби Росія... приєдналася до південного сусіда, забезпечивши собі хоч якесь майбутнє. Дм. Корчинський висловлювався конкретніше, кажучи, що СРСР власне й був не стільки Російською, як Українською імперією (судячи із коренів її провідників, ресурсів та впливів у гуманітарній царині). Що ж, певна рація, у цьому є, як казав колись Іван Бунін: „Істина вища за Росію”. А відомий сучасний історик Норман Дейвіс зауважив дуже чутливу і для нас, і для „братнього народу” річ: „Українці були росіянами, коли робили щось добре, і знову ставали українцями, як тільки робили щось погане”.
Чи може Україна своїми впливами змінити політичний ландшафт Росії? Скептик одразу ж зауважить, що тут своїх проблем по горло, єврооптиміст скаже, що хай розбираються самі, ми ж бо „повертаємося додому”. Але, як на мене, процес „українізації” вже незворотній. Адже, якщо кілька років тому ми говорили про масову еміграцію наших естрадних діячів до Москви, – і це, у принципі, також певною мірою було „українізацією”, то тепер виставки у Пінчук-арт-центрі збирають аншлаги із заїжджих московських естетів. Це – верхівка айсберга, оскільки Україна уповні зможе „приборкати” Росію лише тоді, коли її олігархи знайдуть (і вже знаходять) тут цивілізованіші умови провадження бізнесу, а українські підприємці зможуть скласти їм гідну конкуренцію.
Більше того, я переконаний, що якщо справжня (не путінська) Росія також прагне повернутися „додому”, у часи, коли толерувалися загальнолюдські цінності, і цінувався продукт, здобутий не війною чи визиском, а власними зусиллями, то шлях у неї один – демократія. Тобто „українізація”.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"