Дев’яності в погонах
Останнім часом з’явився новий феномен – напади громадян на міліцію. Так, за останні два тижня відбулося два випадки спроб штурму міліцейських відділень. Перший стався у селищі міського типу Врадіївка, що на Миколаївщині, після жорстокого зґвалтування дівчини місцевими міліціонерами. Другий – в минулу п’ятницю після побиття активістки міліціонером на ринку у Святошинському районі міста Києва.
Це вельми показово. Адже громадяни не тільки не довіряють міліції, бояться її, але й починають настільки обурюватися діями працівників МВС, що збираються стихійними групами задля покарання міліціонерів, що розпустилися і почали самі, по суті, створювати загрозу для людей, яких мали б охороняти, забезпечуючи суспільству порядок та спокій.
До речі, щодо довіри громадян до міліції. Цей орган викликає як раз найбільшу недовіру, значно випереджаючи в цьому анти-рейтингу будь-яку іншу владну установу чи інституцією. За даними КМІС (Київський міжнародний інститут соціології) українській міліції довіряє лише 0,8% громадян. Якщо ж врахувати, що в українському Міністерстві внутрішніх справ працює 350 тисяч співробітників, не враховуючи Внутрішні війська, виходить, що міліції у нас не довіряє навіть частина самих правоохоронців або членів їхніх родин. Разюча статистика!
Як же так сталося? Все просто. Автор цих рядків далекий від думки, що трагічні ситуації, які мали місце у Врадіївці та у Києві, – поодинокі випадки порушення закону міліціонерами. Просто випадково сталося так, що саме вони стали відомі засобам масової інформації і суспільству.
Насправді ж, таких ситуацій безліч. І трапляються вони мало не щодня по всій країні. Багато дільничних інспекторів «тримають» ввірені їм території як то кажуть у «єжових рукавицях», залякуючи людей, відбираючи майно, всіляко порушуючи права людини, ґвалтуючи дівчат і таке інше. Перелік можна, на жаль, продовжувати нескінченно.
Якщо у столиці, де все на виду у ЗМІ та громадськості, два роки тому міг статися випадок зі студентом Ігорем Індилом, якого просто забили у відділенні міліції, уявіть, що може щодня відбуватися у далеких і забитих провінційних селах! Там, поза всяким сумнівом, царує міліцейський «бєспрєдєл», який вже давно і міцно пов’язаний із криміналітетом.
Нагадаємо, що студент Ігор Індило просто грубо відповів дільничному, який жив з ним в одному гуртожитку і весь цей гуртожиток залякував, про що є свідчення інших жителів. Те саме, якщо не гірше, твориться в будь-якому селі, де дільничний інспектор – не просто поважна людина, а майже «цар і бог», якого боїться все село і який може собі дозволити майже будь що.
Збирання данини із продавців та підприємців, грубе поводження із громадянами, «кришування» притонів і торгівців наркотиками – все це у купі із розгонами опозиційних мітингів та охороною високих чиновників залишилося чи не єдиними функціями вітчизняних «правоохоронців».
А звідки, власне, могла б взятися краща міліція? Туди ідуть переважно декласовані елементи. Туди потрапляють хлопці, які вчилися в школі на трійки, потім відслужили в армії, а далі, не бажаючи працювати, вирішили для себе за краще ходити із дубинками, лякати людей і брати хабарі. До того ж, у міліції все це можна робити, прикриваючись формою і законом.
Автор цих рядків від знайомого знає показову історію, яка ілюструє якість міліцейських кадрів навіть на вищому, ніж рядові патрульні і дільничні, міліцейському рівні. Так, хлопець, який все життя байдикував і балувався легкими наркотиками, ледь зумівши закінчити університет, пішов у міліцію. Зараз від очолює відділ по боротьбі із незаконним обігом наркотиків в одному зі столичних відділків міліції. Можна собі уявити, як саме він бореться із наркотрафіком – напевно, власним споживанням наркотичних препаратів.
По суті, міліція сьогодні почала виконувати ті функції, які у дев’яності роки виконували бандити. За великим рахунком, значна частина міліції, особливо на низових рівнях, сама перетворилася на бандитів у погонах. До того ж, дії цих людей, на відміну від криміналітету, підтримуються законом та легітимним правом використовувати владу і карати за непослух, наданим державою.
До того ж, міліцейську розпусту підбадьорює й стимулює також інший фактор. У нас постійно кажуть: Україна – міліцейська країна. А це у неосвіченого рядового міліціонера викликає приблизно наступні почуття: міліцейська – значить «моя»? Значить, я тут поважна людина, які все дозволено? І після відсутності покарання за перший хабар чи за перший удар по обличчю затриманому за дрібне правопорушення громадянину у міліціонера виникає почуття, що йому дійсно дозволено саме все. Особливо ж це почуття підкріплюється низьким рівнем освіти, відсутністю моральний бар’єрів та показовим прикладом більшості колег: якщо так веде себе більшість міліціонерів – значить, можна і мені.
Тому не дивно, що люди, які втомилися від міліцейського свавілля і яким ніде шукати права і правди – ані в корумпованих судах, ані у пов’язаній з МВД прокуратурі повстають задля, по суті, самозахисту, захисту свого природного права на життя, здоров’я, майно і повагу.
Утім, тут треба обмовитися, що, розуміючи цих людей, які штурмують відділення міліції, автор все ж не є прихильником таких методів. Адже боротися потрібно не з правоохоронними органами як такими, а з такими негативними явищами у них як корупція, зловживання владою і бездіяльність. Не можна руйнувати залишки правової системи, аби не зіштовхнутися із новим розгулом криміналу, який ми вже бачили у дев’яності роки минулого століття.
Боротися із негативними явищами у міліції слід шляхом кардинального реформування правоохоронних органів і підвищення громадського контролю за ними. Як один із варіантів, можна розділити державну міліцію, якій передати лише розслідування особливо важливих справ, і муніципальну, яка б забезпечували громадський правопорядок на місцях. Керувати такими муніципальними підрозділами мали б обрані місцевою громадою люди на кшталт шерифів. Звісно, від їхніх зловживань теж ніхто не застрахований, проте рівень їхньої відповідальності все ж був би значно вищим, ніж у призначених згори полковників, які підлеглі і відповідальні лише перед власним керівництвом по вертикалі.
Однак реформа потрібна прямо зараз і братися за її розробку та впровадження потрібно негайно. Адже, судячи з останніх подій, терпець в людей вже обірвався. І ми легко можемо повернутися до дев’яностих років або до самосуду і розправ над міліцією. З рештою, приклади цьому вже дали Врадіївка і Київ.
