Декабристи нашого часу
Достатньо. Це стосується і того, які можна провести паралелі із сучасністю, і того, що рух мав безпосереднє відношення й до України.
Щоправда, виникло воно в суперечці із громадянином Російської Федерації, який скептично ставився до подій, які відбувалися в центрі столиці України, а потім практично по всій Україні і вже вийшли далеко за її межі.
Цей самий громадянин, як і багато інших, вважав, що всі, хто стоять на Майдані роблять це виключно за гроші. Схоже Дмитро Кісєльов не дарма їсть свій хліб. Тим не менше, шляхом кількох умовиводів та розумних аргументів вдалося довести, що це не так. Він повірив, проте поспішив назвати всіх цих людей, скажімо так, не дуже мудрими. От тут вже було важче. Це вже рівень ментальності, стокгольмсько-сталіністського синдрому, який не дозволяє зрозуміти, а отже сприяє відторгненню самої думки про те, що протест проти влади може бути благородною справою, може бути потрібним, народ має на нього право, народ – це влада, він і є держава. Для людей, вражених цим синдромом це неосяжно, незрозуміло, а отже, страшно і вороже.
Це було до розгортання драматичних подій на Донбасі, до засилля терористів та розгулу криміналу.
От тут мені й згадалася та сторінка з історії, яка стала унікальним прикладом. Унікальним для держави, спадкоємицею, в тому числі якої, вважає себе Москва – Російської імперії. Статус її тема окремої політичної та історичної дискусії, тож тепер не про це. Сторінка ця, хоч і коротка в часовому еквіваленті, проте епохальна за своїм прикладом і значенням – повстання Декабристів. Разом з тим ця подія безпосередньо пов’язана і з Україною, де рух Декабристів набув чималого розмаху і вилився у повстання Чернігівського полку, підняте на підтримку виступу в Петербурзі у 1825 році.
Чим цей приклад знаменний та підходящий для подібної дискусії, так це тим, що мова йде саме про дворян-революціонерів, які виступили проти самодержавства в Росії.
Це були люди, в яких було все – гроші, статус в суспільстві, престижна освіта, військові звання і дворянські титули, вони побачили світ… і от тут почалися «проблеми». Вони побачили, що можна жити інакше і система, в якій вони жили застаріла, прогнила. Це була система експлуатації, екстенсивності, наповнення одного черева. В міру своєї освіченості та того, що було побачено в Європі вони зрозуміли, що живуть у відсталій державі, де людське життя, на відміну від цивілізованого світу, не цінується в принципі і може бути продане за гроші.
Освіченість. Ці люди були, крім всього, інтелектуальною елітою. Ось чим цей приклад припиняє подібну суперечку. Це були люди, які отримали від життя практично все, та ще й світлий розум і все ж, повстали проти суспільного ладу, в якому мали привілейований статус. І саме завдяки тому світлому розуму.
Опонент був збитий з пантелику. Склалося враження, що офіційна російська історіографія не надто акцентує увагу на причинах тих подій та виникненню такого явища. Все, що співрозмовник зміг згадати, це те, що дружини Декабристів, яких відправили в заслання до Сибіру пішли за ними. І, судячи з усього, це все, що можуть сказати про це ті росіяни, які хоч трохи знають про це повстання і той рух загалом. Схоже, цей приклад не надто люблять згадувати і в сучасному Кремлі. Безперечно, він суперНЕвигідний йому в ідеологічному плані.
В Росії на перший план ставлять долю каторжників, а не їх дворянське походження. Саме українці взяли на озброєння їх самопожертву, так само жертвують собою і за інших, не лише українців. Сьогодні українці борються за волю народів, за волю людини. Самі, проти неосовєтської імперії, яка, в разі перемоги української революції сама ризикує припинити своє існування.
Тим часом такі як Табачник нав’язували нам зовсім інших «героїв», кривавих диктаторів, безжальних кровопивць, бездарних генералів, які завалювали ворога трупами замість проведення військових операцій відповідно до азів військової науки.
Сьогодні вони возвеличують терористів та колабораціоністів з числа місцевих. В ескалації звинувачують всіх кого можна – Майдан, «хунту», Київ, Брюссель, Вашингтон, Антананаріву та Кейптаун. Але чогось не визнають свою відповідальність за те, що взялися за зброю.
На Майдан, як раз, і вийшли сучасні декабристи. Вийшли не за шматок хліба, вийшли не під прапорами чужої держави, вийшли з готовністю терпіти і працювати, вийшли проти насильства, лиш відповідаючи силою на силу, а не заради завдавання комусь болю.
Це не Майдан закидає на нашу територію диверсантів, терористів, скуповує місцевих князьків, силовиків, гопоту. Це не Майдан роздає зброю наркоманам, які грабують магазини, не він тероризує міста Донбасу. Але теза «якби не Ваш Майдан» таки досить популярна серед місцевих. Проте, це лише емоції, пошук винних, ніхто ніколи власну відповідальність усвідомлювати не буде, адже це особливість сильних і мудрих.
Зараз жителі Донбасу звинувачують Київ у тому, що їм ніхто не допомагає, ніхто не виганяє терористів, не бореться з криміналом, хоча зі свого боку самі нічого для цього не зробили. А ми зробили, тому на вулицях Києва, Одеси, Дніпропетровська можна ходити без страху. А там люди все чекали, поки хтось щось зробить за них, а це було н правильне рішення. Сьогодні ми бачимо наслідки.
Майдан вистояв у вогні й під кулями, декабристи не відступили і прийняли на себе удар картеччю. Вони прагнули змін і готові були досягти їх жертвами, вони ж виявили готовність стати ними. Це не заклик – це констатація. Закликати до такого не варто – кожен вирішує сам.
