Чи здатні ми змінити країну?
Це – Україна постмайданна, Україна, у якій ледь не всі пишаються Революцією Гідності – і сусід-оферма, і байдужий чиновник, і брутальний шофер. Мабуть, і вони вигукують за потреби і без неї «Слава Україні!», мабуть, і вони криють на всі заставки нову владу, яка «не дає жити».
Ми любимо лайкати фотожаби і демотиватори з «ватниками», але – озирнімося довкола, ба більше – погляньмо на себе збоку, і цілком ймовірно зауважимо, що совок вигулькує на кожному кроці, у наших повадках, у нашому ставленні до життя і до тих, хто поруч.
Це чудово, що маємо неймовірну кількість прикладів жертовності і добродійництва. Це прекрасно, що увага суспільства зосереджена на потребах його захисників, тих, хто воює на Сході. Чому ж ці риси випаровуються, коли йдеться про стосунки між нами у «мирному житті»? Чому, наприклад, наш так званий середній клас, ті, хто, у принципі, став локомотивом революції, ставши до прилавка у власній крамничці або на ринку, норовлять здерти з такого ж, як вони, українця, сім шкір? Долар підстрибнув? На яйця, перепрошую? Кури теж учасники валютного ринку?
Та біс з ними, з тими курми. Гірше, коли у дискусії все частіше лунають залізні аргументи: «Я стояв на Майдані (варіант – «Я вчора з АТО»), і ці слова летять, мов каміння, мов звинувачення усьому світові у тому, що не всі такі герої, і що тільки «герої» мають рацію. Між тим, погляньмо, скільки новообраних депутатів в’їхали до парламенту саме на ілюзії їхньої причетності до цих подій. Революція, кажуть, завжди піднімає здолу різне шумовиння, а відтак, коли воно осяде на шиях пересічних громадян, вони починають знайому коломийку про зневіру або ж про потребу нової революції.
Я вірю, що ми можемо змінити країну. Але я не вірю, що ми це зробимо, залишаючись такими, як досі. Вважаючи, що «місія виконана», що ми відстояли Майдан (варіант – повоювали), і з почуттям виконаного обов’язку повернулися у старі мушлі комфорту, сподіваючись, що хтось тепер опікуватиметься нашою безпекою, нашими проблемами і нашим майбутнім. Так не буває, - навіть у «благословенній» Америці. На жаль.
Боронити свої перспективи, облаштовувати країну слід щодня. Не обов’язково і, зрештою, не бажано робити це за допомогою «коктейлів Молотова» чи інших схожих, хай ефективних, однак, руйнівних інструментів. Усьому – свій час, а зараз він такий, що направду не варто розхитувати українського човна.
Акурат дочасно зробити лад у під’їзді, взяти за комір бюрократа, вказати на місце брутальному водію. Словом, «позамітати хату», як про те колись писав Михайло Коцюбинський.
Коли навчимося порядкувати тут, то і в столиці, мабуть, зрозуміють, що і до них дійде черга. Якщо щоJ
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
