RSS
CУСПІЛЬСТВО БЛОГИ

Чи збагне Європа "загадкову російську душу"?

До останніх паризьких подій
Події останніх днів у здавалось би благополучній Франції знову повертають усіх мислячих людей до глибоких роздумів. Політики, політологи, аналітики і просто зацікавлені, продовжують пробувати знайти відповідь на запитання: чому процвітає тероризм і хто плекає його на землях старої Європи.

Звісно, добре, що практично зразу почали лунати дуже чіткі думки з приводу того, хто може бути тим диво-селекціонером смертоносного квітника,

але прикро, що багато ще хто досі навіть не допускає думки про те, що фактично одна з країн Європи може відверто і цинічно бажати зла всій Європі (так, ніби Першу і Другу світові війни «бабусі Європі» хтось привіз із далеких континентів чи інших планет).     

На жаль,виглядає так, що в Європі переважна більшість тих, хто досі переконані, ніби Росія на чолі з В.Путіним крокує з усім цивілізованим світом якщо і не в ногу, то точно по тому ж маршруту. Нехай трохи відстаючи,  часом підбігаючи, але напрям руху – той самий.

Якось нереально європейцям збагнути, що  люди, які скуповують будинки в Європі, які довіряють європейським банкам свої «зароблені кров’ю і потом» статки, одягаються в найвідоміших світових модельєрів, харчуються в найбрендовіших рестораних світу, скуповують у Європі витвори мистецтва, спортивні клуби, великі компанії та навіть партії й окремих політиків…

Та що там це! Ті, хто своє найдорожче – власних дітей – довіряють у вихованні, навчанні, лікуванні, проживанні Європі й Америці, самі у той же час йдуть в абсолютно протилежному напрямі?!!   

«Ніколи Захід так не понижувався перед Московщиною, як в наші дні, і ніколи так мало її не розумів. Нині так звані «експерти», «знавці Росії», вивчивши Конституцію СРСР  або  історію Компартії та ще писання Маркса й Леніна, думають, що знають Росію (…), але на ділі не мають (…) ніякого поняття. Тим «експертам» ані в голові, що пізнати сучасну Московщину можна не так з творів Леніна та промов (…), як з історії Кармазина, і історії Івана ІІІ-го і ІV-го. (…) не знають, що невидимою пружиною, мотором, який «накручує» всю внутрішню і зовнішню політику Кремля – нинішнього і позавчорашнього – є чинник духової натури, а доглянути його можна тільки «оком душі», інтуїцією, ясновидством»  (залишимо на якийсь час інтригу для читачів і  назвемо автора приведеної цитати трохи згодом, давши їй порядковий номер [1]).

Якби ж то нарешті вся Європа зрозуміла, що

«…москвини НЕ почували себе НІКОЛИ європейцями (тут і далі виділення в текстах моє – авт.). Вони до цього нездатні. Вони ніколи й не думали стати європейцями. В них не було й немає найменшої охоти європеїзуватись. Європа була й залишилась їм по нині чужою. Їхня духовна вдача така сама нині, як була колись за часів панування над ними «золотоординського хана». Як тоді, так і тепер, морквини без спротиву підлягають тому, хто над ними панує і ними володіє. Шанують своїх володарів, тремтять перед ними, й радо по-рабськи виконують їхні накази. (…) Політика сучасної … Росії ні в чому не відрізняється від політики колишніх ханів: завойовувати, панувати, царювати, визискувати й використовувати! Це стверджує історія царської і нинішньої … Росії.» [2]

«У татарській школі на московській службі створився особливий тип… - московський тип, історично найміцніший та відстояний з усіх змінних облич руської національної фізіономії. (…)  Що вражає в ньому насамперед… - це його міць, витривалість, надзвичайна сила спротиву. Без голосних воєнних чинів, навіть без жодного військового духу – на Москві вигасла київська поезія військової чесноти, - одним нелюдським зусиллям, витривалістю, більше потом, ніж кров’ю, створив москвин свою потворну імперію. У цьому пасивному героїзмі, невичерпній здатності до пожертв полягала завжди сила руського солдата – ДО ОСТАННІХ ДНІВ ІМПЕРІЇ. Світогляд руського чолов’яги спрощений до краю, … є примітивом. Він НЕ МІРКУЄ, він ПРИЙМАЄ НА ВІРУ  кілька догм, якими тримається його особисте та суспільне  життя. (…) Ясно, що в цьому світі не було місця для свободи. (…) Свобода для москвина – річ заперечна, однозначна із розбещеністю, «непокараністю», «бридотою». [3]

Починаєте розуміти, панове, чому такою ненависною стала українська Революція Гідності для «справжніх русскіх» і московських, і наших, доморощених?

Розумієте, чому останній Майдан так випалює їм душу: вони готові навіть нас самих переконувати, що ведуть боротьбу через наші прагнення долучитися до європейських цінностей, лише б не чути ні про яку ГІДНІСТЬ, яка нерозривно пов’язана з свободою думки, свободою духу, із самим поняттям ЛЮДИНА, бо для них – це  розбещеність, непокараність і бридота!!!

Розумієте, що на своєму шляху вони ніколи не користуватимуться жодними сумліннями совісті та поняттями честі?!!

«Мені здається, що найяскравішою рисою московського національної вдачі є саме жорстокість… Це спеціальна жорстокість. Найцікавішою рисою жорстокості є її диявольська вигадливість, її, я сказав би, естетична вишуканість… Говорю тут не про жорстокість, яка виявляється інколи, як вибух хворої або зіпсованої душі. Це винятки, що можуть цікавити психіатра. Тут говорю про масову психологію, про народну душу, про масову жорстокість. (…) Він (московський народ) не має пошани перед правдою: «Правдою не будеш ситий». Він має силу-силенну подібних приказок…» [4]

«Своєрідний наш руський психічний лад, між іншим, і тим, що до цього часу, здається, в історії не було ще народу менш творчого, ніж ми… Всі ці огидні особисті наші хиби викликають потребу деспотизму. Як плем’я, як мораль, ми значно нижче європейців. (…) ми несподівано з наших державних надр, спочатку безкласових, а потім безцерковних – породимо антихриста… [5]

«Пасивність, нерухомість, тупа байдужість, цілком відмінне від християнського терпіння, брак бажань, любови, до будь чого, - ось наші дійсні, найглибші, часом скриті почуття. (…) Нахил до первісного, до плоского, до нескладного – ось наші природні смаки. Страх висоти, страх поглиблень. Боїмося всього многогранного, складного, нахил до спрощення, нахил до всього рудиментарного, відірваного, не любов до органічного, до суцільного (…), брак любови до культури, бо ж по-перше, культура є складна, а ми любимо просте, а по-друге, КУЛЬТУРА Є ЛЮБОВ, а ми діти хаосу, себто смерти, любити його (життя) не можемо. (…) Культура – це світ, а наші звиклі до темного хаосу очі не зносять світла. Культура – це творчість, а ми хаос, здібні лише руйнувати. Культура – це краса, а вона нас ображає, як кожна нерівність. (…) Зрештою, культура – це істина. А ми не хочемо, ми боїмося височин, наша думка не йде далі низьких невиразних, хаотичних півістин. Культура, крім того, завжди є талант і дар Божий, а ми не любимо Бога і не стерпимо таланту. Ми не стерпимо нічого. Що підноситься над плоскою, тупою і мертвою пересічністю (…) Ми вміємо лише ненавидіти. (…) Ми ненавидимо будь-яку форму тому, що хаос є безформенним. (…) ми ставимося з презирством до самої праці, до слави, до геройства. [6]

«…з Київської Русі не виникла сучасна Росія, але це було навіть історично неможливо (…) вся територія…СРСР колись складала частину монгольської імперії, заснованої великим чингіз-ханом (…) і в історичній перспективі та сучасна держава, яку можна назвати і Росією, і СРСР є частиною великої монгольської монархії.» «…територія Росії являє собою систему степів … і в географічному відношенні відрізняється і від Європи, і від власне Азії, яка, являючись особливим материком, особливою частиною світу …яку можна назвати ЄВРАЗІЄЮ (а що постійно утворює В.Путін?!!)»  «Російська держава явилась нащадком, продовжувачем історичної справи Чингіз-хана… зуміла перейняти монгольську державну ідею (…) заміна ординського хана московським царем з перенесенням ханської ставки в Москву.» [7]

Розв’яжемо інтригу з авторством наведених цитат. Особливо хочу попросити читати не лише імена, але й дати, наведені нижче:

[1] Дмитро Донцов – український політичний діяч, публіцист, передмова до книги А.де Кюстіна «Правда про Росію», 1958 р.;

[2] Михаїл Правдін – псевдонім західнонімецького історика родом із Росії Михаеля Хароля, дослідника життя Чингіз-хана, доповідь у Штутґарді «Чи Росія – це Європа?», травень 1955р.;

[3] Георгій Федотов – історик московської церкви, член соціал-демократичної організації Росії, емігрував у 1925-му, цитата з його редакторської публікації одного з чисел журналу «Новий град», який він видавав у 1931-39 роках  у Німеччині;

[4] Максим Горький – псевдонім Олексія Пєшкова, російський письменник, основоположник літератури соціалістичного реалізму, із статті, опублікованої 1923 р.;

[5] Костянтин Леонтьєв – відомий російський критик, філософ, у листі до А.Александрова, близько 1880 р.;

[6] Олександр Салтиков – російський граф, поет, філософ, історик, збірка нарисів «Дві Росії. Національно-психологічні нариси», Мюнхен, 1922 р.;

[7] Невідомий автор, що публікувався під ініціалами «И.Р.» серед інших російських «євразійців» у берлінських видавництвах, «Насліддя Чингіз-хана», 1925 р.

Як бачить уважний читач, наведені цитати, окрім першої, належать росіянам, і вже хто-хто, а вони добре розуміли й знали справжню російську душу. 

І навіть пробували розповісти про неї Європі. Біда у тім, що Європа лишилася глухою (чи байдужою) до цих застережень.

Можливо, події в Парижі, як і збитий над Україною пасажирський літак, належать до єдиного ланцюга сигналів, що надсилає Господь із небес, мовляв, щоб згодом не казали, наче вас ніхто не застерігав.

І основна помилка Європи виглядає зараз у тім, що їй хотілося б жити по сусідству з Росією ТАКОЮ, ЯКОЮ Європа сама собі її уявляла, а не такою, якою Росія  завжди була і далі буде насправді. Сам російський народ про це чітко попереджає: «Скільки вовка не годуй…»

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

12 01 2015 22:11
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ
СТАТТІ