Чому ми бідні?
На це запитання є проста відповідь, знана кожному українцеві, оскільки приповідка з цього приводу стала настільки замизганою, що, здається, прилипла до мізків кожного обивателя. Натомість аналітики намагаються глянути на проблему із висоти сучасних теоретичних розробок, що через звичне закінчення згаданої ідіоми, не є часто втямливими для пересічних громадян.
Мені видається, що насправді проблема бідності «найпрацьовитішого», «найсумліннішого» народу – не у тому, що йому бракує розуму, а, радше, в тому, що всі ці дзвінкі визначення мають доволі специфічну ознаку. Ми схильні ретельно і до втрати свідомості працювати за умови, коли розуміємо, що хтось, окрім нас, це належно оцінить. Тобто, чомусь досі, по двадцяти двох роках незалежності, міркуємо собі, що «господар» (не важливо, – президент чи війт) зглянуться на нашу роботу і скажуть, хай про людське око: ось, мовляв, справжній трудяга, честь і хвала! Натомість ніколи або майже ніколи не замислюємося про власне задоволення від доброї праці.
Відомий львівський хірург Ігор Герич, розмірковуючи над тим, що зараз відбувається в країні, і чого нам чекати, зауважує: "Коли після революції прийде до влади якийсь класний політик, нам треба буде відмовитися від дуже багатьох речей. Не плюнути на вулиці, пропустити людину в трамвай. Це набагато складніше зробити, ніж взяти Банкову. Взяти Банкову легко, а перестати брати хабарі – набагато складніше".
Ми бідні власним небажанням відповідати за будь-що: відсоток інфантилізму серед спільноти вже перебирає критичну межу. Причому, мова не про байдужість до процесів, які відбуваються на глобальному, державному рівні, але й, як це не парадоксально з огляду на ментальні риси українців, до власної долі та долі родин. Ми вкотре стрімголов пірнемо у вир захоплення черговим обіцяльником, витворимо собі з нього кумира, аби згодом, розчарувавшись, змарнувавши купу зусиль, перекласти власні біди на нього. А поза тим, в країні ж нічого не змінилося: «Вибудовування вертикалі влади за радянським зразком веде у безвихідь, дії та плани сучасних політиків і політологів утрачатимуть осмисленість, якщо ми не розберемося з нашим комуністичним минулим» (Станіслав Кульчицький).
А ще ми бідні, бо схильні очікувати, що будь-який суспільний катаклізм сяк-так омине наші власні персони, зачепить сусіда, свата, брата, лише не нас. Відтак, якогось дня, впавши жертвою власного легковір’я, ми нарешті починаємо усвідомлювати, що якби ж то схаменулися трішечки раніше, то не мали б клопотів нині. Взагалі слівце «якби» є домінантою серед причин нашої бідності.
Ми бідні й тому, що сприймаємо на віру будь-що, сказане з надривом, з претензією на моральність і на порядність. Поміж тим, найбільшими моралістками, як правило, є колишні лярви, здеградовані типи, як, до прикладу, найревнішими віруючими стали тепер найзавзятіші колись атеїсти. Сергій Дацюк у своєму блозі пише: "Засадничою причиною деморалізації ситуації в країні впродовж останніх років слід вважати відсутність в українського правлячого класу державницьких традицій – принципове нерозуміння і розбалансування складної системи існування цивілізації-держави-суспільства як набору стримувань та противаг не тільки в політиці, а значним чином поза політикою – в соціальній структурі, в культурі, в економіці".
Ми не розірвемо проклятого ланцюга злиднів та нужди, допоки не почнемо толерувати справжні, неминущі речі: слівність, чесність і, головне, людськість. Допоки не припинимо зраджувати самих себе, дурити самих себе, міркуючи про власні чесноти і зневажаючи чесноти ближнього. Допоки матимемо когось за дурня. Бо й справді тоді причини бідності доведеться шукати у власній глупоті.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
